Глава 11. Подих південного вітру та нові горизонти

Весна в Горгонських горах зазвичай приходила пізно й неохоче, довго змагаючись із лютими північними завірюхами. Але цього року відлига почалася дивовижно рано. Сніги на нижніх схилах повільно танули, оголюючи темний, насичений вологою ґрунт, а крізь снігові кучугури біля підніжжя скель пробивалися перші гірські квіти — білосніжні та фіолетові соковиті бутони.

Замок Крижане Гніздо дихав абсолютно новим життям. Джерело, яке ми з Каелен стабілізували під час Ночі Трьох Місяців, працювало як потужне серце всієї системи, розносячи тепло не лише базальтовими жилами фортеці, а й по всій навколишній долині. Зник той гнітючий, сухий мороз, який раніше змушував жителів постійно ховатися біля вогнищ. Тепер у повітрі висів приємний аромат озону, талої води та молодої хвої.

Моя вагітність входила у той період, коли ховати її під широкими складками плаща чи вільного сукні стало просто неможливо. Живіт округлився, роблячи ходу повільнішою й плавнішою, але почувалася я чудово. Сльоза Джерела на моїй шиї більше не спалахувала тривожним червоним світлом — вона м'яко, пульсуюче сяяла чистою блакиттю, реагуючи на кожну емоцію та на маленький, але вже дуже відчутний вогник усередині мене.

Сьогоднішній ранок ми з Каелен провели у Великій залі, приймаючи послів від південних баронів та делегації торгових гільдій.

За довгим дубовим столом, де колись вирішувалися лише питання війни та оборони, тепер розгорталися карти нових торгових шляхів. Після того, як дядько Олвард позбувся своїх прав, а його злочинні зв'язки з герцогом Вальденом були розкриті й засуджені Королівською радою, усі багатства південних жил та території роду Вальмор офіційно přeйшли під опіку нашого союзу.

— Володарко Аеліно, — схилив голову літній купець у розкішному оксамитовому сургуті з золотоим шиттям, простягаючи мені пергаментний сувій з важкою восковою печаткою. — Гільдія південних ремісників просить вашого дозволу на відновлення мосту через річку Кам'янку. Це скоротить шлях для торгових караванів до Горгонських гір удвічі. Усі витрати гільдія бере на себе, як знак поваги до Берегині.

Я взяла сувій, швидко пробіглася очима по чітких рядках і глянула на Каелена, який сидів поруч у своєму високому різьбленому кріслі.

Лорд-Дракон був у своєму темному бойовому камзолі, але його постать більше не випромінювала тієї холодної, відчуженої люті, що лякала людей у перші дні нашого знайомства. Золоті очі дивилися на купців із спокійною, впевненою силою володаря, який точно знає свою міць.

— Дозвіл буде надано, — мовила я, ставлячи на пергамент печатку з зображенням дракона й вогняної лози. — Але з однією умовою: третина робітників на будівництві має бути з гірських селищ, і їхня праця повинна оплачуватися за південними розцінками. Наші люди вміють працювати з каменем не гірше за майстрів зі Столиці.

— Як накаже Володарка! — з радісною готовністю відказав купець, знову схиляючись у поклоні.

Коли приймальні години закінчилися і важкі двері залу зачинилися за останнім послом, у приміщенні настала жадана тиша. Воїни варти відступили до дверей, залишаючи нас наодинці.

Каелен повільно підвівся, підійшов до мого крісла й опустився на одне коліно прямо біля моїх ніг. Його великі, гарячі долоні з обережністю охопили мої кисті, а потім опустилися на округлий живіт.

— Ти надто багато працюєш, Берегине, — м'яко мовив він, заглядаючи в мої очі з неприхованою турботою. — Посли чекали три тижні, зачекали б іще кілька днів. Тобі потрібен відпочинок.

— Я не можу сидіти склавши руки, Драконе, — усміхнулася я, провівши пальцями по його темному волоссю на скронях. — Мені подобається бачити, як змінюється наш край. Раніше люди лякалися самої згадки про Горгонські гори, а тепер сюди їдуть майстри, купці, вчителі. Ми будуємо не просто фортецю — ми будуємо новий дім для нашої дитини.

Каелен нахилився й притулився чолом до мого живота, заплющивши очі. Я відчула, як Джерело всередині печери й малий малюк у моєму лоні одночасно відгукнулися на його дотик м'яким, гармонійним імпульсом.

— Він знову вітає батька, — прошепотів Каелен, і куточки його вуст дригнули у щасливій посмішці. — Маленький Дракон росте міцним.

— Звідки ти знаєш, що це саме хлопчик? — посміхнулася я.

— Дракони завжди відчувають свою кров, — упевнено відповів він, піднімаючись і легко цілуючи мене в губи. — Хоча, якщо це буде дівчинка з твоїм характером і твоїми блакитними очима, світу доведеться триматися міцніше.

Нашу розмову перервала поява Даріона. Воєвода ступив до залу швидким кроком, але на його обличчі не було тривоги — лише стримана зацікавленість.

— Володарю, Володарко, — Даріон приклав руку до грудей. — З південного кордону повернувся наш особливий загін. Вони супроводжували карету з маєтку Вальмор.

Я миттєво випрямила спину:

— Лія повернулася з прогулянки?

— Ні, панянко Аеліно, — відповів Даріон. — Мала Лія зараз у садку. Загін привіз дещо інше... Або, вірніше, декого іншого. З південного маєтку доправили особистий архів вашого батька, який був захований у таємній кімнаті під бібліотекою. Ваші слуги знайшли його під час ревізії майна лорда Олварда.

Мій пульс прискорився. Батьків архів...

Батько помер раптово, залишивши після себе лише борги, таємниці та нерозуміння. Усе життя я вважала, що він приховував мою магію й примушував жити в тіні лише через страх перед чужим осудом або через власну слабкість. Але слова Каелена про те, що батько знав про Договір Крові й намагався захистити мене від жадібності Вальдена й Олварда, досі лишали багато запитань.

— Де скриня? — запитала я, підводячись із крісла.

— У вашій приватній малій вітальні, — мовив Даріон. — Я особисто перевірив її на наявність темних чар або отрути. Усе чисто. Це лише старі папери та листи.

Мала вітальня Східної вежі була наповнена м'яким помаранчевим світлом каміна. На масивному столику з темного дерева стояла невелика залізна скриня, оббита мідними смугами та скріплена давнім замком із зображенням родового герба Вальморів.