Глава 8. Клятви на висоті небес

Повернення з південних земель до Горгонських гір нагадувало перехід із химерного, задушливого сну до чистої, первісної реальності. Рівнинний туман, вогкість і важкий запах гнилого листя залишилися далеко позаду, поступаючись місцем кришталевому морозному повітрю, що обпікало легені й дарувало дивовижне відчуття волі.

Три велетенські дракони кружляли над засніженими піками, повільно заходячи на посадку до Крижаного Гнізда. З висоти пташиного польоту древній замок з чорного базальту більше не здавався мені похмурою в'язницею. Тепер це була фортеця, яка захищала наше майбутнє, дім, де на мене чекали й де моя сила була потрібна.

Каелен сидів позаду мене на спині свого велетенського темно-синього дракона. Його міцні руки в шкіряних рукавицях надійно утримували мене за талію, захищаючи від лютих поривів вітру, а від його тіла віяло знайомим, заспокійливим теплом.

— Тобі холодно, Берегине? — пролунав його глибокий голос над моїм вухом крізь свист вітру.

— Ні, — відповіла я, повертаючи до нього обличчя й посміхаючись. — Поруч із тобою холоду взагалі не існує.

Дракон видав низький гуркіт, схожий на тихий сміх, і міцніше притиснув мене до себе.

Коли ми опустилися на широку Головну терасу замку, нас уже зустрічав майже весь клан. Попереду стояла Марта у своєму кращому оксамитовому сукні, а поруч із нею — мала Лія.

— Аеліно! — вигукнула сестра, розриваючи стрій варти й кидаючись мені назустріч.

Моє серце стиснулося від щастя. Я зіскочила з гладкої лускатої спини дракона й підхопила дівчинку на руки, міцно обіймаючи. Вона була живою, неушкодженою, її щоки палали рум'янцем від гірського повітря, а в очах більше не було того заляканого, відчайдушного виразу, який я пам'ятала з маєтку дядька.

— Ліє... дівчинко моя, — прошепотіла я, ховаючи обличчя в її м'якому волоссі. — Ти в безпеці. Все скінчилося.

— Я знаю, Аеліно! — дзвінко відповіла вона, витираючи дрібні сльози з моїх щік. — Марта розповіла мені все. Вона казала, що ти тепер справжня Володарка Вогню і що той злий дядько Олвард більше ніколи не зможе нас скривдити!

Я підвела очі й зустріла погляд Каелена. Він стояв за кілька кроків, склавши руки на грудях, і дивився на нас із такою теплою, неприхованою ніжністю, що моє серце пропустило удар. Воїни-драконіди навколо салютували, піднімаючи мечі догори. У їхніх вигуках більше не було недовіри чи настороженості до людської дівчини. Вони вітали свою господиню.

Наступні дні в Крижаному Гнізді минули у вирі бурхливих підготувань. Зраду Олварда та зазіхання герцога Вальдена було остаточно подолано, але попереду на нас чекала подія, яка мала назавжди скріпити союз між Драконами та Берегинями Вогню — давній ритуал Клятви Крові й світське весілля, про яке мав дізнатися увесь континент.

Але цього разу це не було весілля під примусом. Це було моє свідоме рішення, підказане серцем і розсудком.

Ми з Каеленом щодня проводили довгі години біля Джерела. Моя магія під його керівництвом більше не виривалася хаотичними спалахами. Вона текла вільно й слухняно, наче прозорий блакитний струмок, сплітаючись із золотим полум'ям печери. Джерело повністю стабілізувалося, його артерії знову розносили тепло по всіх закутках замку, зцілюючи навіть найдавніші тріщини в базальтових стінах.

Увечері напередодні церемонії я стояла біля вікна у своїх покоях, роздивляючись весільну сукню, яку для мене підготувала Марта разом із майстринями з гірських селищ.

Це була не важка, задушлива шовкова сукня з перлами, яку змушував одягати дядько. Нове вбрання було виткане з м'якої темно-синьої оксамитової тканини, розшитої тонкими срібними та золотими нитками, що повторювали візерунки магічних рун. На плечі лягала легка мантія із білосніжного хутра гірської лисиці, а замість важкої фати на столику чекала витончена діадема з платини й прозорих драконячих кристалів.

За моєю спиною безшумно зачинилися двері.

Я не розверталася, бо знала цей подих, цей запах озону та теплі кроки. Каелен підійшов ззаду, м'яко обняв мене за талію й опустив підборіддя на моє плече.

— Про що думаєш, наречена? — тихо запитав він.

— Про те, як дивно влаштована доля, — відповіла я, накриваючи його великі долоні своїми пальцями. — Кілька тижнів тому я вважала, що моє життя скінчилося. Я йшла до вівтаря з герцогом, як на ешафот, і чекала лише смерті або вічної темряви. А зараз... зараз я стою тут і чекаю завтрашнього дня з замиранням серця.

Каелен повернув мене до себе. Його золоті очі горіли в напівтемряві кімнати, мов дві яскраві зірки.

— Ти пройшла крізь вогонь і не згоріла, Аеліно, — м'яко мовив він, торкаючись моїх губ великим пальцем. — Ти подарувала цьому замку нове життя, а мені — серце. Завтра перед лицем Джерела й нашого народу ти станеш моєю дружиною за правом крові й любові. І ніхто у світі більше не наважиться стати між нами.

Він нахилився й поцілував мене — поволі, глибоко й пристрасно, змушуючи моє тіло відгукнутися знайомою хвилею магічного тепла.

День Клятви настав.

Сонце зійшло над Горгонськими горами сліпучим, золотим диском, перетворюючи засніжені піки на палаючий океан світла. Усі внутрішні двори та галереї Крижаного Гнізда були прикрашені прапорами із зображенням золотого дракона й блакитного полум'я Берегині. З усіх гірських долин до замку прибули старійшини людських родин і вожді драконідів.

Церемонія відбувалася не в закритому соборі під похмурими склепіннями, а на Священному Піку — найвищому майданчику замку, що висів прямо над хмарами.

Я йшла по килимовій доріжці крізь стрій воїнів, які салютували оголеними мечами. Поруч зі мною, міцно тримаючи мене за руку, йшла мала Лія в гарній білій сукні. Наприкінці площадки біля прадавнього вівтаря з чорного граніту чекав Каелен.

Він виглядав велично й суворо у своєму парадному чорному камзолі, розшитому золотими рунами, з важким срібним ланцюгом володаря на плечах. Але як тільки його погляд зупинився на мені, суворість на його обличчі розтанула, поступаючись місцем захопленню.