Глава 7. Повернення до гнізда зміїв

Передсвітанкове небо над південними кордонами було вкрите важкими туманними хмарами, крізь які повільно пробивалося бліде, холодне світло. Повітря тут, на рівнині, здавалося після засніжених піків Горгонських гір чужим — занадто густим, важким і насиченим запахом прілої трави та диму.

Ми спостерігали за маєтком роду Вальмор із високого пагорба, схованого в густому сосновому лісі.

Маєток мого дядька, лорда Олварда, виглядав спокійним. За високим кам’яним парканом майоріли прапори з родовим гербом — срібною лілією на тлі закресленого щита. У вікнах горіло тьмяне світло свічок. Вони й гадки не мали, що герцог Вальден згинув у гірських прірвах, а їхній розрахунок розсипався на попіл.

Поруч зі мною в тіні велетенських сосен стояв Каелен. На ньому був темний бойовий обладунок із важкими металевими плашками, а за спиною висів довгий дворучний меч. Його золоті очі горіли в напівтемряві лісу, мов два розпечені вуглики.

За нашими спинами безшумно чекала сотня добірних воїнів-драконідів під орудою Даріона. Вони припливли на трьох швидкісних бойових драконах, які зараз відпочивали в глибині яру, схоронивши свої велетенські крила від чужих очей.

— Ти впевнена, що хочеш зайти туди першою, Аеліно? — тихо запитав Каелен, торкаючись мого плеча. Його долоня була гарячою навіть крізь товсту тканину мого дорожнього плаща. — Я можу зрівняти ці мури з землею за лічені хвилини.

— Ні, — я повернулася до нього й подихала на свої замерзлі пальці, відчуваючи, як під шкірою слухняно затеплилася блакитна магічна іскра. — Спалити замок — це занадто просто для Олварда. Він повинен побачити, що його отруйна гра провалилася. Він має відповісти за кожен день, коли шантажував мене Лією, і за кожну краплю магії, яку хотів продати.

На моїй шиї під плащем пульсувала Сльозу Джерела. Амулет давав мені відчуття нерозривного зв’язку з Каеленом. Навіть якщо ми відійдемо один від одного на сотні кроків, його сила й мій захист залишатимуться єдиним цілим.

— Загони Даріона оточать маєток по периметру, — мовив Каелен, заглядаючи мені в очі. — Ніхто не вийде звідси живим, якщо спробує підняти зброю. Я буду за твоєю спиною, Берегине.

— Тоді час збирати борги, — мовила я й ступила на стежку, що вела вниз до головної брами.

Важкі дубові ворота маєтку Вальмор були зачинені. Вартові на вежі, побачивши постать у довгому темному плащі, що наближалася з боку лісу, здивовано закрутилися.

— Хто йде?! Стій, або будемо стріляти! — закричав начальник варти, натягуючи арбалет.

Я скинула глибокий капюшон, дозволяючи морозному вітру розпустити моє темне волосся. Світло смолоскипів упало на моє обличчя.

— Відчиняйте ворота, — пролунав мій голос. Він не був гучним, але завдяки магічній резонансній хвилі відбився від кам’яних стін із такою силою, що вартові мимоволі схопилися за вуха. — Передайте лорду Олварду, що його наречена повернулася з гір.

На вежі зчинився хаос. Люди бігали, кричали, вказували на мене пальцями. Через кілька хвилин масивний залізний засув із важким скрипом посунувся, і одна зі стулок брами повільно прочинилася.

Я ступила на внутрішній двір.

Тут усе залишилося таким же, як і в день мого від'їзду на весілля. Брукована площа, конюшні, вишикувана варта в сірих суркотах мого дядька. Але зараз у повітрі висіла важка, гнітюча тиша. Вартові дивилися на мене не з зверхністю, а з нехолодним страхом. Вони бачили, що я прийшла одна, але від усієї моєї постаті віяло силою, якої раніше в мені не було.

З головного ґанку замку квапливо спускався лорд Олвард.

Він був одягнений у свій улюблений оксамитовий камзол із хутряним коміром, але його обличчя було блідим, під очима залягли темні тіні, а лисіюча голова блищала від поту. У руках він тримав важку палицю зі срібним набалдашником.

— Аеліно?! — вигукнув він, зупиняючись за десять кроків від мене.Його очі гарячково бігали по порожньому подвір’ю за моєю спиною. — Як... як ти тут опинилася?! Де герцог Вальден?! Де його гвардія?!

— Герцог Вальден лежить на дні гірської прірви, дядьку, — спокійно мовила я, роблячи крок уперед. Кожен мій крок лунав луною на базальтових плитах. — Разом із його магами, його облоговими таранами й тими листками, де ти розписав план нашої зради.

Олвард здригнувся, наче від удару батогом.Його бліде обличчя перекосилося від жаху й люті.

— Ти... ти брешеш! — закричав він, задкуючи до своїх воїнів. — Герцог мав знищити це прокляте гніздо! Він мав отримати Джерело!

— Він отримав лише смерть, — я зупинилася в центрі двору й повільно підняла праву руку.

Над моєю долонею спалахнув яскравий, сліпучо-блакитний купол магії Берегині. Він розлився по всьому подвір’ю, вибиваючи з рук вартових зброю. Мечі й арбалети з брязкотом падали на камінь, а самі воїни в паніці відступали до стін, не наважуючись наблизитися до мене.

— Ти думав, що зможеш торгувати моєю кров'ю? — мій голос лунав наче сухий тріск грому. — Ти залякував мене Лією. Ти прирік мій рід на ганьбу, а сам сподівався рахувати багатства Драконів?

— Стража! Вбити її! Вона відьма! — оскаженіло закричав Олвард, вказуючи на мене своєю палицею.

Але жоден із його воїнів не поворухнувся. Вони бачили магічне сяйво, яке оперізувало мене, і розуміли, що перед ними більше не беззахисна сирота, яку можна було продати за борги.

У цей момент повітря над маєтком розрізав страшний, гучний рев, від якого з дахів посипалася черепиця.

Тінь велетенських крил закрила передсвітанкове небо. На високі кам’яні стіни маєтку, розриваючи залізні зубці кігтями, опустилися три велетенські дракони. А в центральних воротах, розсуваючи залишки залізних стулок, з'явився Каелен.

Він крокував повільно, впевнено, і з кожним його кроком каміння під його чоботами вкривалося тонкою мережею синіх магічних іскор. За ним йшли воїни-драконіди, миттєво беручи під контроль усі виходи з маєтку.

Олвард упав на коліна, упустивши свою палицю. Його зуби цокотіли від дикого, неприхованого жаху, коли він побачив Лорда-Дракона в усій його нищівній величі.