Глава 6. Відлуння зради та гарячий попіл

Поцілунок Каелена залишив на моїх губах солодкий і гострий присмак озону. Усе тіло ще тремтіло від залишкових сплесків магії, а серце калатало так, ніби ми досі стояли на краю бійниці під обстрілом темних амулетів.

Дракон повільно відсторонився, але його руки залишалися на моїй талії. Його золоті зіниці все ще спалахували вертикальними хижими вогниками, але в них більше не було смертельної люті — лише глибока, майже первісна ніжність, від якої перехоплювало подих.

— Ти знову здивувала мене, Берегине, — прошепотів він, притискаючись чолом до мого чоло. — Жодна людина не наважилася б втрутитися в бій між Драконом і магами Столиці.

— Я ж казала, що не збираюся бути просто глядачем, — відповіла я, важко дихаючи та намагаючись втримувати рівновагу. — Але Вальден утік. Якщо він дістанеться південних провінцій...

— Не дістанеться, — перебив мене Каелен. Його голос умить втратив м'якість і став схожим на тріск скресаючого льоду. — Перевал Клятих Скель перекритий. Мої воїни знають кожен камінь у цих горах. Якщо він не замерзне в хуртовині, його доставить сюди Даріон — живим або мертвим.

Двері Східної вежі раптово здригнулися від трьох коротких і чітких ударів. Каелен незадоволено примружився, але не випустив моєї руки, лише переплів свої гарячі пальці з моїми.

— Увійди! — гукнув він.

На порозі з'явилася Марта. У руках економки був срібний тац із глеком гарячого відвару з гірських трав та глибокою чашею з цілющим бальзамом. Вона швидко оцінила ситуацію, кинула короткий погляд на наші зчеплені руки й ледь помітно посміхнулася куточками вуст.

— Володарю, варта донесла, що перші загони ворога повністю роззброєні та відкинуті за межі долини, — мовила Марта, ставлячи тац на масивний дубовий стіл біля каміна. — Але вам обидвом потрібно обробити опіки від темної магії. Аеліно, ви віддали занадто багато сил біля Джерела й на стіні.

— Я в порядку, Марто, — спробувала заперечити я, хоча ноги зрадницьки підкошувалися від утоми, а в голові ледь помітно паморочилося.

— Не бреши самій собі, — Каелен легко підхопив мене під лікоть і змусив опуститися в глибоке оксамитове крісло біля каміна. — Твій щит випив занадто багато сил. Тобі потрібно відновитися.

Він сам узяв чашу з бальзамом, опустився на одне коліно перед моїм кріслом і дбайливо торкнувся моїх пальців. На моїх долонях залишалися червоні сліди від надмірного напруження магічних жил. Його пальці, змащені прохолодною мазями з гірських трав, обережно розтирали мою шкіру, і з кожним його дотиком біль зникав, поступаючись місцем приємному, заспокійливому теплу.

Я спостерігала за ним, не в змозі відвести погляду. Цей чоловік, якого ще кілька днів тому я вважала монстром і викрадачем, зараз із дивовижною обережністю доглядав за моїми ранами, абсолютно ігноруючи власні опіки від темного закляття на передпліччі.

— Чому ти не сказав мені одразу про Лію? — тихо запитала я, руйнуючи тишу, що запанувала в кімнаті під тріскотіння дров у каміні. — У соборі... Ти міг просто викрасти мене й залишити сестру на поталу дядьку.

Каелен зупинив свої рухи й підвів на мене свій золотий погляд.

— Дракони не воюють із дітьми, Аеліно, — спокійно відповів він, його голос лунав м'яко й переконливо. — І я знав, що ти ніколи не відкриєш своє серце Джерелу й мені, якщо знатимеш, що твоя сестра в біді. Олвард — безчесний боягуз. Він використав би дитину як важіль тиску, як робив це роками. Тепер Лія в моєму південному маєтку. З нею найкращі лікарі й вчителі. Вона в безпеці, і жоден людський барон не зможе дістатися до неї через мої кордони.

Я відчула, як важкий камінь, що тиснув на мої груди протягом останніх місяців, остаточно розсипався на порох. Уперше за довгі роки я могла дихати вільно, не побоюючись за долю найближчої мені людини.

— Дякую тобі, Каелен, — прошепотіла я, нахиляючись трохи вперед і торкаючись долонею його скроні.

Каелен заплющив очі від мого дотику, видавши низький, задоволений звук, схожий на тихий гуркіт далекого грому. У цей момент він здавався майже лагідним, але я добре знала, яка нищівна, дика сила криється під цією спокійною маскою.

Наше самітництво перервав швидкий і важкий тупіт чобіт у коридорі. Двері відчинилися без стуку, і в кімнату ступив Даріон. Його обладунки були вкриті сажею й запеченою кров'ю, а обличчя здавалося висеченим із сірого граніту.

— Володарю, — воїн схилив голову, переводячи подих. — Ми перехопили залишки гвардії Вальдена біля Північного розколоту.

— Де герцог? — Каелен миттєво підвівся на ноги, і його постать знову сповнилася небезпечної сталевої сили.

— Він мертвий, — похмуро відповів Даріон. — Його кінь оступився на крижаному карнизі під час обстрілу наших арбалетників. Герцог впав у глибоку прірву разом із останніми темними амулетами. Вальдена більше немає.

Я важко видихнула. Людина, яка перетворила моє життя на пекло й прагнула випити мою магію до краплі, знайшла свій кінець у тих самих горах, які хотіла підкорити.

— Але це ще не все, володарю, — продовжив Даріон, витягуючи з-за пазухи шкіряний тубус, скріплений печаткою з чорного воску. — На тілі його особистого гінця ми знайшли цей лист. Він адресований не кому іншому, як вашому дядьку, лорду Олварду.

Я різко звелася з крісла, забувши про втому:

— Дядькові?!

Каелен узяв тубус, одним рухом зламав печатку й розгорнув цупкий пергамент. Чим довше він читав сухі рядки, тим темнішим ставало його обличчя, а в повітрі кімнати знову виразно запахло озоном і гаром. Золотий колір його очей спалахнув небезпечним багряним відблиском.

— Що там написно? — запитала я, підходячи ближче та спираючись долонею на його міцне плече.

— Твій дядько не просто віддавав тебе заміж за борги, Аеліно, — тихо, з небезпечною грозовою інтонацією мовив Каелен. — Він продав Вальдену карти підземних ходів нашого замку. Олвард знав про Джерело з самого початку. Саме він вказав герцогу на слабкі місця в нашій магічній завісі. І за це він мав отримати половину багатств південних жил після нашого знищення. Він особисто давав інструкції, як краще знешкодити варту й схопити тебе.