Глава 4. Подих прадавнього полум'я

Світанок над засніженими піками Горгонських гір не бував лагідним. Замість м’яких золотавих променів над зубчастими стінами Крижаного Гнізда розлилося важке, свинцево-рожеве сяйво, що відбивалося від крижаних круч, наче від лез викованих мечів. Лютий північний вітер бився в масивні дубові віконниці Східної вежі, але всередині моїх покоїв панувало глибоке, майже медитативне тепло.

Я сиділа на килимі перед каміном, схрестивши ноги й заплющивши очі. Навколо мене не було нікого, але в повітрі досі висіло відлуння вчорашнього вечора — запах озону, розпеченого заліза й гарячої долоні Каелена на моєму підборідді.

«Ти — рівна мені».

Ці слова Лорда-Дракона лунали в моїй голові знову й знову. Усе свідоме життя дядько Олвард виховував у мені покірність. Мою магію змушували приховувати, наче сороміцьку хворобу, а мене саму готували стати лише мовчазною окрасою для пишних залів або розплатою за чужі борги. Але тут, серед суворих базальтових стін і вічного холоду, мій дар більше не здавався прокляттям. Він був силою, яку шанували й якої жахалися.

Я простягнула перед собою відкриті долоні. Зажмурилася, зосереджуючись на тому самому почутті, яке спалахнуло біля чаші Джерела. Всередині грудей, під ребрами, затеплився крихітний вуглик. Я зробила повільний вдих, уявляючи, як це тепло розливається по венах — від плечей до самих кінчиків пальців.

Клац.

Над моєю правою долонею спалахнув маленький голубий вогник. Він не обпікав шкіру, а м’яко тріщав, танцюючи в повітрі, наче прозорий магічний бутон. Я мимоволі посміхнулася. Це була моя магія. Неконтрольований сплеск відчаю, як у соборі, а свідомий, чистий вияв сили.

— Непогано для першої самостійної спроби, Берегине, — пролунав від дверей глибокий, оксамитовий голос.

Я від несподіванки здригнулася, і блакитне полум'я миттєво згасло, розвіявшись у повітрі легким димком.

У дверях стояв Каелен. Сьогодні на ньому був темний суконний жупан, розшитий срібними рунами уздовж коміра, й важкі шкіряні чоботи. Без важкої броні його рухи здавалися ще більш граційними й безшумними, як у справжнього дикого хижака, що вийшов на стежку.

— Ти знову заходиш без стуку, Драконе, — мовила я, піднімаючись із підлоги й випрямляючи спину. — Чи у ваших засніжених вежах не чули про звичайні правила ввічливості?

На губах Каелена з’явилася ледь помітна посмішка, але в його золотих очах спалахнула щира зацікавленість.

— У моєму замку ввічливість визначається тим, чи залишив я гостя живим після його візиту, — відповів він, ступаючи в кімнату й зачиняючи за собою двері. — Але для тебе я можу зробити виняток. Бачу, твоє дихання змінилося. Магія більше не лякає тебе.

— Вона лякала мене лише тоді, коли я не розуміла її природи, — я поправила рукави своєї синьої вовняної сукні. — Ти обіцяв навчити мене контролю. З чого ми почнемо?

Каелен оглянув мене з голови до ніг, зупиняючи свій погляд на моїх долонях.

— Зі справжнього випробування, — мовив він і відступив убік, звільняючи вихід із покоїв. — Одягайся тепліше, Аеліно. Ми йдемо на Верхню галерею.

Верхня галерея Крижаного Гнізда розташовувалася на найвищому ярусі фортеці, де базальтові стіни переходили у відкритий майданчик, висічений прямо в скелі. Тут вітер вив із такою силою, що здавалося, ніби він здатен зірвати м’ясо з кісток. Морозне повітря миттєво перехопило подих, а дрібні крижинки, що летіли з неба, боляче кололи обличчя.

Я міцніше загорнулася в важкий підбитий хутром плащ, який мені турботливо подала Марта перед виходом. Поруч стояв Каелен. Здавалося, лютий мороз взагалі не завдавав йому клопоту: він стояв із розстебнутим коміром, а від його шкіри йшла легка пара, розсіюючи морозний туман.

— Чому саме тут? — закричала я крізь гуркіт бурі, прикриваючи обличчя долонею. — У печері Джерела було набагато тепліше!

— Тому що в печері Джерело контролювало тебе, а не ти його! — голосно відповів Каелен, підходячи до мене ззаду й стаючи за моєю спиною. Його висока постать миттєво закрила мене від найлютіших поривів вітру. — Твій рід бере силу від первісного вогню. Але вогонь без вітру й холоду — це лише сліпа руйнівна стихія. Ти повинна навчитися утримувати своє внутрішнє тепло навіть тоді, коли світ навколо тебе промерзає до самого серця.

Він простягнув свої великі, гарячі долоні й накрив ними мої замерзлі кисті. Його дотик був настільки контрастним із навколишнім морозом, що по моєму тілу пробігла хвиля сипців.

— Заплющ очі, Аеліно, — прошепотів він прямо мені на вухо. Його гарячий подих обпікав мочку. — Не слухай вітер. Не слухай мороз. Відчуй моє серце. Відчуй, як биється Джерело під цими скелями.

Я заплющила очі. Спочатку був лише холод, що намагався пробратися під плащ, і шумне дихання Каелена за моєю спиною. Але потім я відчула це. Ритмічний, потужний стукіт його серця відгукувався глибоко під нами — у базальтових жилах замку. Це була єдина мережа, єдиний живий організм.

— А тепер знайди свій вогонь, — пролунав його наказ. — Не випускай його назовні. Спрямуй його у свої пальці. Зігрій мене.

Я глибоко вдихнула морозне повітря, але замість холоду уявила, як воно перетворюється на чистий кисень для мого внутрішнього полум’я. Вуглик у моїх грудях розгорівся із новою силою. Я більше не боялася, що він спалить мене зсередини. Я дозволила йому текти вільно.

Мій дар, блакитний і прозорий, пролився крізь вени. Я стиснула долоні Каелена, що накривали мої руки.

Тієї ж миті між нашими пальцями спалахнула не просто іскра — навколо наших зчеплених рук розлилося м’яке, сліпучо-блакитне сяйво, яке розширювалося з кожною секундою. Купол із прозорого, гарячого світла охопив нас обох, розсуваючи снігову бурю. Вітер і мороз більше не торкалися моєї шкіри. Всередині нашого магічного купола панувало приємне, оксамитове тепло, а сніжинки, що падали згори, миттєво перетворювалися на парами й зникали.

Я розплющила очі й мимоволі видохнула від захвату. Ми стояли в центрі палаючої магічної сфери прямо над безоднею.