Глава 3. Межі золотої клітки

Сонячне світло, що важко пробивалося крізь глибокі амбразури Східної вежі, заливало кімнату вузькими золотистими смугами, у яких повільно кружляли порошинки. Я прокинулася не від сонячного променя, а від дивного відчуття: магічна іскра всередині моїх грудей, яка все життя лише тихо жевріла, тепер пульсувала в унісон із чимось величним і віддаленим. Це було схоже на глухий стук велетенського серця, захованого десь у найглибших надрах цієї похмурої базальтової скелі.

Я піднялася з ліжка, відчуваючи дивну бадьорість. Вчорашній виснажливий полліт крізь палаючий магічний портал, розірвана весільна сукня, отруйні погрози дядька Олварда й гидке обличчя герцога Вальдена — усе це здавалося лише важким, жахливим сном. Але м'яка темно-синя сукня з якісної північної вовни, у яку мене вбрала Марта, і тріскотіння дубових дров у каміні повертали до реальності. Я більше не була беззахисною нареченою, яку віддають на заклання за борги. Я перебувала в серці володінь Дракона.

Підійшовши до масивних дубових дверей, окованих смугами темного заліза, я потягнула за важке кільце. На мій подив, засув ззовні був відкритий. Двері безшумно піддалися й подалися назад, відкриваючи широкий коридор із високим склепінням.

— Володар Каелен не наказував тримати вас під замком, панянко, — пролунав спокійний, але карбований голос праворуч.

Я різко повернула голову. Біля кам'яного виступу стояв молодий воїн. Його легкий обладунок із загартованої шкіри був підігнаний ідеально, а за спиною висіли два коротких вигнутих клинки. У його зовнішності відчувалася первісна сила: високі вилиці, гострий погляд розкосих очей із ледь помітним бронзовим відливом і зібране в короткий хвіст темне волосся.

— Моє ім'я Даріон, — він злегка схилив голову, але в його ковзаючому погляді не було покори. Це була повага воїна до рівного або зацікавленість чужинцем. — Мені доручено охороняти вас і бути вашим провідником, якщо ви забажаєте залишити свої покої та оглянути замок.

— Охороняти чи стежити, щоб я не втекла? — прямо запитала я, схрестивши руки на грудях і міцно зафіксувавши його погляд.

— У Крижаному Гнізді це часто одне й те саме, — без жодного ніяковіння відповів воїн, а куточки його вуст зачіпала легка, майже непомітна посмішка. — Древній замок — це не просто купа каміння. Він живий. Стіни сповнені прадавніх пасток, а повітря на зовнішніх галереях занадто розріджене й холодне для тих, хто народився на рівнинах. Без провідника людина тут ризикує або замерзнути за десять хвилин, або випадково ступити в захисне закляття й згоріти дотла.

— Тоді покажи мені мою в'язницю, Даріоне, — сказала я, зробивши крок у коридор. — Я не збираюся сидіти в чотирьох стінах і чекати, поки Дракон вирішить мою долю.

Ми рушили довгими анфіладами замку. Крижане Гніздо вражало своєю суворою, величною монументальністю. Тут не було золоченої ліпнини, пишних шовкових гобеленів чи вишуканих скульптур, до яких я звикла в південних маєтках. Усі стіни були висічені з суцільного чорного базальту. Здавалося, ніби якась велетенська рука видовбала цю фортецю прямо всередині неприступної скелі. На камені де-не-де мерехтіли ледь помітні сині руни — вони спалахували й гасли, як пульс.

Коли ми вийшли на одну з відкритих галерей, що оперізувала фортецю з північного боку, лютий морозний вітер миттєво вдарив у обличчя. Повітря було настільки чистим і гострим, що легені заболіли від першого ж глибокого вдиху. Я підійшла до кам'яного парапету й затамувала подих.

Під нами простягалася прірва. Запаморочлива, страшна висота. Далеко внизу, поміж засніженими гострими скелями, розпростерлася велетенська долина, вкрита віковими хвойними лісами. Подекуди з-поміж темних крон дерев піднімалися тонкі цятки диму — там виднілися дахи кам'яних селищ.

— Там живуть люди? — здивовано запитала я, вказуючи рукою вглиб долини.

— І люди, і драконіди, — кивнув Даріон, спираючись міцними передпліччями на морозний камінь. — Усі вони — під захистом клану Каелена. Тут немає свавілля південних баронів, немає свавільних податків чи страху бути проданим за борги. Але й закони Півночі суворі: кожен відповідає за свої вчинки власною кров'ю.

— А де сам володар цього похмурого царства? — запитала я, поволі повертаючись до воїна. — Чи він згадує про свою «наречену» лише тоді, коли треба продемонструвати свою владу?

— Володар Каелен зараз у найнижчих ярусах, біля Джерела, — поважнів Даріон, і з його обличчя миттєво зникла легковажність. — Зранку наші розвідники донесли, що біля південного перевалу спостерігається рух військ. Герцог Вальден зібрав своїх васалів. Він готує похід на Горгонські гори.

Моє серце боляче стиснулося, а пальці мимоволі впилися в шорсткий камінь парапету. Я знала герцога Вальдена. Цей старий хитрун не пробачить подібного ганьблення. Він зібере найманців, підкупить сусідніх баронів, використає всі магічні артефакти, які тільки зможе купити. Він прийде сюди не просто заради помсти — йому потрібна я. Вірніше, магія моєї крові, про яку я сама до вчорашнього дня майже нічого не знала.

— Герцог не зупиниться, — тихо мовила я. — Він спалить ці землі, якщо знадобиться.

— Нехай спробує, — суворо посміхнувся Даріон, і в його очах спалахнув небезпечний бронзовий вогник. — Північні піки бачили тисячі загарбників. Усі вони залишилися лежати в цих снігах. Але зараз Джерело поводиться неспокійно. Володар утримує його баланс самотужки вже кілька годин.

— Покажи мені Джерело, — раптом мовила я. Рішення виникло миттєво, підказане тим самим дивним закликом, що пульсував у моїх грудях із самого ранку.

Даріон здригнувся й відступив на крок, його погляд став настороженим:

— Це неможливо, панянко Аеліно. Підземелля Джерела — це святиня клану. Туди мають доступ лише Дракон та його найдовіреніші воїни.

— Каелен сам сказав мені вчора, що в моїх жилах тече кров Берегинь Вогню, — я зробила крок до воїна, випрямивши спину й вклавши в свій голос усю твердість, на яку була здатна. — Він стверджує, що мій рід пов'язаний із цим замком прадавнім Договором Крові. Якщо я дійсно його наречена за правом цієї сили, то я не просто полонянка. Я маю право бачити, через що саме за мною полює пів королівства. Зведи мене туди, Даріоне. Або я піду шукати дорогу сама.