— 10.

Він хотів сперечатись, заперечити, відмовити.

Сказати, що ще рано. Що він не готовий. Що світ усе ще тримає його за шию холодними руками спогадів і тіней. Але її пальці вже торкнулись його грудей.

Її дотик не палив, не підкорював — він просив довіри.

Голос Еліріси, тихий, але непохитний, розрізав повітря:

— Хіба я не прийшла, щоб звільнити тебе? Навіть якщо ти не вмієш просити про це.

Старі руни - ті самі, що з дитинства вростали в шкіру Каел’ара, пульсували, мов забутий шрам, що згадав себе. Вони розгорілись світлом — спершу червоним, як попіл, потім — срібним, як пам’ять.

Його тіло пройшлося блискавкою, що не палала, а зцілювала.

Магія, запечатана в ньому з моменту прокляття, почала вириватись — не з криком, а з полегшенням. Так дихає вогонь, що нарешті знайшов повітря.

І в ту ж мить - десь далеко, за межами зору, за гірськими хребтами, у храмі, що був збудований у гніві, серед лави й чорного скла - Аркантар різко підняв голову.

Він стояв біля розколотого трону. Його тіло здригнулося, коли прокляття з нього вирвалося, як зламана ланка ланцюга.

Очі - вічно сповнені темряви - запалали блискавицею. Не гнівом. Болем. Здивуванням. Він відчув, що щось… змінилося. Його ненависть - нестерпна і безцільна - на мить стала порожньою.

"Вона… торкнулась... нарешті кайдани зняті!"

Його пальці стиснулись у кулак.

— Еліріса...

І вперше, за віки, він вимовив її ім’я як наймогутніше закляття,  як солодкий, маревний спомин.

Каел’ар вдихнув. Глибоко. Повно. Без тіні на грудях.

Руни згасли, залишивши шкіру чистою, як наче прокляття було лише сном.

Він подивився на неї — не просто як на свою істинну пару, а як на ту, хто вчинила неможливе. Хто побачила в ньому не прокляття, не істоту, яку треба приборкати, а істоту, яку можна… обійняти.

— Ми побудуємо світ, — сказав він. Його голос звучав ново. Спокійно. Без зусиль. — Не для королівств. Для нас. Для тих, хто не мав вибору, але заслуговує на нього.

Еліріса кивнула. Сльоза покотилася по її щоці, але не від болю — від полегшення. Вона знала, що далі буде боротьба, але це вже був інший шлях. Їхній.

— Світ, де магія - не кайдани, а пам’ять. І вогонь - не зброя, а світло.

Світ, де народжуються ті, хто не боїться бути цілісним.

Вони обійнялися. Не як ті, хто шукає порятунку. А як ті, хто його вже знайшов — одне в одному. Вони більше не були половинами.

Фалікс стояв у Західній галереї.

На його чорному плащі вже осідала роса — волога, жива. Стіни навколо ще зберігали крижаний відтінок, але в кутках уже текли краплі — танули заморожені шепоти, давні обіцянки.

Він провів рукою по холодному каменю. І шепнув:

— Час пробуджуватись. Вона прийшла. І новий день уже тут.

Його голос відгукнувся в самому серці палацу. Спершу — тихо. Потім — гулко, як подих. Лід почав тріскати — не зруйновано, а з дозволом. Ніби сама будова місця приймала нову суть.

Бо її голос - це ключ. Її любов - дозволом.

Істинний зміст палацу, створеного для захисту, а не ув’язнення, почав оживати.

Фалікс озирнувся — на стіни, що пам’ятали народження світла й тіні, на арки, крізь які проходили боги, і прошепотів стару обіцянку:

— Я більше не наглядач. Я - свідок. Вони вибрали любов. А отже - перемогли.

У небі над палацом з’явився перший спалах зорі — не той, що падає, а той, що піднімається. Над горами, над землею, де сплелися магії, над світом, який тільки народжується.

Десь у темряві, Аркантар стояв на уламках свого трону. Його очі світились внутрішньою боротьбою. Він був вільний. Але що робити з цією свободою?

І вперше він не відчував жаги помсти.

Вперше він запитав себе: А що, як вона не відкинула й мене?

Каел’ар і Еліріса стояли серед розтанулого палацу. Магія вже не струменіла — вона текла всередині них, як частина дихання.

— Як ми назвемо наш світ? — спитав він.

Еліріса усміхнулась.

— Світ, у якому пам’ятають тих, хто не зрадив себе.

І з того місця, де лід відступив, проросли перші вогняні квіти. Зі сну народжувалась весна. Це був їхній щасливий кінець.

Але…

Десь у тінях ще ворушиться щось невисловлене. Аркантар – вільний. Фалікс – пробуджений. І їхній новий світ лише на порозі народження.

Минуло сім днів.

Світ не змінився відразу - небо не стало чистішим, і старі війни ще дихали в тріщинах земель. Одне королівство втратило принцесу, інше вдалий союз. Але щось зрушилось. У деяких лісах знову почали співати птахи, яких вважали вимерлими. Вода в річках, колись млява, ставала прозорою. І діти народжувались з очима, що бачили сни своїх предків.

Каел’ар і Еліріса зникли з очей світу. Хтось казав - вони збудували притулок серед гір, де росте вогонь у землі, а над головою - лише зірки. Інші - що вони подались на північ, аби розбудити древніх охоронців. А хтось казав, що дракон з'їв принцесу.

Та історії не турбували того, хто повернувся без запрошення.

В ніч, коли над руїнами старого храму здійнявся вітер, щось зрушилось у тіні. Храм Полум’я і Тіні - зруйнований, забутий, і досі дихав. Але не своїм подихом.

Серед попелу, де колись горіли вогні ритуалів, стояв Аркантар. Він не був тим, ким був до прокляття. Його кроки більше не розривали землю, і в погляді - не гнів, а щось гірше. Порожнеча, яку не змогла зцілити навіть свобода.

У його руці світилась чорна сфера - уламок давньої обітниці, яку колись дали троє, але не виконали. Магія, забута в найглибшому шарі світу.

— Вони думають, що любов - кінець війни, — прошепотів Аркантар, піднявши погляд до неба. — Але іноді… саме вона запускає перший тріск.

Над ним злетів ворон із білими крилами - провісник пророчого сну.

І за горизонтом, за горами, де зараз були щасливі Каел’ар і Еліріса, небо на мить здригнулося - тонка тріщина світла в нічному небі, ніби попередження.