— 9.

Кам’яні стіни дихали. Повільно, важко, з присмаком вогню, що згас тисячоліття тому. Еліріса стояла перед серцем на постаменті, і відчувала, як її власне серце повторює його ритм. Більше не здавалося, що вона просто гість у цих залах. Вона була частиною — чи навіть ключем.

— Арієн, — вимовила вона вголос. Ім’я впало в тишу, мов крапля на розпечене залізо.

Серце на постаменті спалахнуло. Не вогнем — світлом, яке било зсередини, немовби нарешті віднайшло своє ім’я, свою форму. І Фалікс — Арієн — здригнувся. Його тіло осяяло срібне марево, і з обличчя зникла маска. Тепер у ньому було щось людське — болюче й прекрасне водночас.

— Ти справді сказала це… — прошепотів він. — Після стількох століть... дякую!

Але її долоня залишалася на серці. І в ту мить, коли пульс його магії вплівся в її кров, вона побачила. Все. Те, що зберігав він, те, що палац ніс у своїх стінах, і те, що спало у ній самій.

Полум’я. Тінь. Справжню матір, що втікала з королівського залу, тримаючи дитину. Арієн, який не зупинив убивць — бо повірив у хибне пророцтво. Заклинання матері, яке змусило її заснути в магічному коконі, допоки не прийшов час пробудження. І ще — Каел’ар. Зв’язаний кров’ю та клятвою, він стояв на межі між смертю й драконом, між чоловіком і звіром.

Еліріса впала на коліна, а з її рота вихопився подих, повний жару.

— Чому я?.. — прошепотіла вона. — Чому все зав’язано на мені?

Фалікс підійшов ближче. Але вже не як тінь чи привид. Тепер він був... справжній.

— Бо в тобі — їхня остання надія. Їхня остання помилка. І, можливо… перше прощення.

Коли вони вийшли з Коридору пам’яті, небо вже давно було закрите. Світло в палаці змінилося. Ставало темнішим, глибшим, із тінями, що не підкорялися архітектурі. І на одному з балконів стояв він.

Каел’ар.

Його постать, як завжди, пряма. Але тінь — затяжна. Плечі важчі. А в очах — полум’я не гніву. Болі.

Еліріса підняла погляд. Вони дивилися одне на одного мовчки. І в цьому погляді було все: пророцтва, кров, втрата, і... те, що могло народитися попри все.

— Ти була там, — сказав він. Голос — хрипкий, зривався, як обвуглене дерево вітром.

— Ти знав, що я піду, — відповіла вона. — І не зупинив. Сам практично мене туди й відправив.

Фалікс делікатно залишив їх обох.

— Бо серце завжди шукає свою істину.

— А моє — прокляття?

Каел’ар зійшов по сходах. Коли він зупинився перед нею, в його очах вже не було бар’єрів. Лише тиша. Глибока, як ніч.

— Темний дракон жадає отримати тебе.

Вона здригнулась. 

— Він хоче тебе. Як зброю. Як виправдання. Як спокута за свою власну провину. І я не дозволю.

— А ти? Чого хочеш ти?

Каел’ар простягнув до неї руку — але не доторкнувся.

— Тебе. Просто тебе. Не як символ. Не як спасіння. Як себе. Як жінку, яка народжена не для того, щоб нести чужі війни.

Вона вдихнула. Її пальці ледь не торкнулись його руки.

— А якщо я зроблю вибір, що зруйнує все?

— Тоді готовий йти разом із цією розрухою.

Вони стояли так — між руїнами старого світу і шепотом нового. І знову, у глибині палацу, пролунав дзвін. Не церковний. І не тривожний. Це була пісня — пробудження. І з півночі вже насувалась буря.

***

Після розмови, Еліріса не пішла до своїх покоїв. Її ноги самі привели в оранжерею – одну з небагатьох кімнат, де зберігалося живе тепло, не тільки закляттями.

Пахло розмарином, попелом і вологими пелюстками троянд. І там, посеред тиші, Каел’ар чекав так, ніби знав, що вона сюди прийде.

Він стояв біля джерела з теплою водою, в яку падали пелюстки білих квітів. Без формального вбрання. У простому темному вбранні, яке не приховувало того, ким він був: силою, затиснутою в людське тіло.

Еліріса не питала, чому він тут.

— Не міг заснути, — пояснив він тихо. — Все всередині мене кличе тебе назад, варто тобі відійти.

Вона наблизилася, обережно. Думки ще були сплутані, але серце билося чітко, впевнено. Коли вона встигла закохатися? За сім днів дійсно модна закохатися? Чи причина в їхньому зв'язку?

— Це через зв’язок?

Він похитав головою. Очі — янтарні, глибокі.

— Ні. Думаю це просто через тебе.

Вони стояли поруч. Ніхто не зрушував. І тоді Каел’ар повільно підняв руку — і торкнувся її щоки. Його пальці були гарячими, але дбайливими. Не як зброя. Як дотик до чогось, чого боявся зруйнувати.

— У тобі щось є, — сказав він. — Щось, що я намагався забути, перш ніж зустрів.

— І що це?

— Затишок.

Слова впали не голосно. Без пафосу. Але щиро, аж до кісток. Еліріса поклала свою долоню на його руку. Її голос тремтів:

— Я боюся. Не тебе. Себе. Того, що можу відчути до тебе.

— Я знаю, — прошепотів він. — Бо я теж боюся. Але кожного разу, коли ти поруч, я… стаю кимось іншим.

— Кращим?

Він усміхнувся, ледве-ледве.

— Справжнім.

Тоді вона зробила крок ближче. Їхні тіла торкнулися плечем. Їхні погляди – близькі, як подих. І в цій тиші, де нічого не залишилось, окрім них, Еліріса підвела обличчя.

— А якщо я зараз торкнусь тебе — все зміниться?

Каел’ар кивнув.

— І ти ніколи вже не будеш такою, як була.

— Можливо, це й добре, — прошепотіла вона.

Їхні вуста зустрілися повільно. Без поспіху. Без болю. Це не був поцілунок пристрасті — це був поцілунок визнання. Поцілунок, що ламав стіни між іменами, кров’ю, страхом.

Він торкнувся її талії — так, ніби пам’ятав кожен вигин її тіла ще до того, як побачив його. А вона провела пальцями вздовж його шиї, вгору до лінії щелепи — і відчула, як його подих став глибшим.

Каел’ар опустив лоб до її чола.

— Якщо хтось  спробує відібрати тебе… — його голос зірвався, — …я випалю цей світ. І зроблю новий. Лише для тебе.

— А якщо я попрошу не палити? — посміхнулась вона крізь сльози.

— Тоді я просто залишусь. І триматиму тебе. Доки ти дозволиш.