— 8.

Після півночі небо вкрилося низькими, важкими хмарами, що наче тиснули на саму землю. Очі в нього жевріли бурштином у темряві, що вже давно перестала його лякати. Він відчував її запах – принцеси, навіть на такій відстані. Він не мав жодного права її торкатися. Вона була надто близько, надто яскраво світилася в його свідомості. І водночас – хтось інший теж це відчув.

Він рвучко розправив крила. У наступну мить пірнув у бурю, що нависала. 

Скелі у формі дракона – старе місце. Їх так називали, бо, коли дивитися з висоти, тінь від гострих виступів справді скидалася на гігантського дракона, що вічно спить, підклавши голову під лапу. Колись давно тут укладали клятви крові, зраджували і вбивали, а ще – ховали тих, хто не міг більше літати.

Каелʼар приземлився серед снігу, що мертвими клаптями сипався з небес. Лапи втиснулися в мерзлу землю, крила розгорнулися, лишаючи за собою вітер і тріщини в камені.

Він знав, що інший уже чекає.

Темрява зрушила. З глибини ущелини, де колись кипіла магма, вийшов Аркантар. 

Дракон, більший за нього. Із лускою, чорнішою за ніч, що поглинала навіть відблиски місяця. Його крила здавалися роздертими штормом – з рваними краями, ніби витканими з вітру і болю. Очі – два розпечені багрянці – вже не палали гнівом, вони чекали. І цей спокій був гіршим за шал.

Каелʼар стис лапи в землю.

— Знову ти, — прогарчав він, і земля здригнулась.

— Вона тут, — відповів Темніс Аркантар, голосом, що лунав, мов грім. — Я відчув її. Вона – остання. І якщо ти нічого не зробиш, я заберу її собі. Я розірву коло, якщо тине здатний. 

— Вона – не здобич. Не ще одна пляма на твоїх крилах.

— А хто ти, щоб мені забороняти?

***

Це вже був не перший їхній двобій. Ще тоді, коли Каелʼар тільки почав прокидатися в цій подобі, Темніс  уже був драконом. З’являвся несподівано – то у палаці, то серед зруйнованих сіл. Його прихід завжди супроводжувався мороком, вітром і вогнем. Минулого разу він приземлився просто в центрі палацового подвір’я, і в небі пролунав його дикий, протяжний рев, від якого потріскались льодові прикраси на балюстрадах.

Каелʼар тоді кинувся на нього не роздумуючи. Вони билися довго – у небі, в камені, в магії. Тоді він уперше побачив його людську подобу: високий, з білим, як попіл, волоссям, червоними очима, і шрамом, що йшов від скроні до вилиці – мов нагадування про першу клятву, перше зраджене братство. І та рука – чорна, покрита особливою лускою, схожою на застигле розплавлене залізо. У людській подобі він носив її відкритою, ніби кидав виклик кожному, хто наважиться заперечити його силу.

Тоді Каелʼар вигнав його і тільки тому, що Аркантар дозволив це. Але знав – він повернеться.

***

— Вона в палаці, — сказав темний дракон, крокуючи ближче. — Вона носить у собі іскру Полум’я. Її кров – відповідь на наше прокляття. І якщо ти не знімеш прокляття, то це зроблю я...

Каелʼар розгорнув крила, відкидаючи сніг і пил.

— Я не дозволю тобі це зробити знову.

— Я був там, коли горіли останні, — тихо сказав він, майже спокійно. — І я вижив. Бо я вчинив так, як мусив. А ти тоді ще навіть не прокинувся.

Темніс був тим, хто порушив правила драконів. Тим, хто закохався в ту, що мала іску. І був тим, хто зачав дитя. І за це його покарали прокляттям, гіршим ніж дісталося Каелʼару. 

— Але тепер я тут, — прошипів Каелʼар.

Вони зіткнулися у вибуху магії – вогонь і тінь, крила і пазурі. Удар Каелʼара розітнув повітря, проте темний ухилився, змахнувши тією самою чорнолускою рукою. Кам’яна брила, розміром із будівлю, розлетілася на друзки.

Рев стояв такий, що навіть сніг під ногами розтанув. Земля затріщала. Скелі вивергали пил. Істоти билися – не як звірі, а як носії древньої магії, що вийшла з підпілля світу.

Удар. Удар. І знову.

Коли вони розлетілися в різні боки, Каелʼар важко дихав, притиснувши крила до тулуба.

— Якщо ще раз наблизишся до неї, — прохрипів він, — я зітру тебе з неба. І з пам’яті.

Темний розсміявся. Грубо. Без радості.

— А ти вже починаєш відчувати, ким вона є для тебе? — Його голос затремтів від гіркоти. — Ти пізно прокинувся, брате. Дій, доки дійсно не стало для нас обох пізно. Залишитися в шкурі звіра нікому не хочеться.

І, здійнявшись у повітря, він зник у буревії хмар – залишивши по собі розламану скелю та гул, що ще довго вібрував у кістках.

Каелʼар стояв серед руїн. На його лапу капала кров. У грудях пульсував не біль. Щось гірше.

"Він не зупиниться", — подумав він. І під шкірою знову запалала іскра.

Не за себе. За неї.

— Флешбек —

Це було давно. Ще до того, як Каелʼар пробудив у собі справжню силу. До того, як його крила відчули небо, обпалене полум’ям минулих століть.

Тоді він був ще не до кінця драконом. І не зовсім чоловіком.

І саме тоді вперше з’явився він.

Сніг ішов, мов зола. Каел’ар стояв посеред пустки – колись тут було поселення. Зараз лиш попіл, скам’янілі дерева та уламки статуй. Він ішов між уламками, слухаючи, як хрустить обледеніла земля під ногами. Нікого не залишилось.

Він не знав, що шукати. Але знав – його щось кличе.

— І все ж ти прийшов, — промовив голос із тіні.

Каел’ар зупинився. Вітер обірвав сніжинку в повітрі.

З-за уламків стіни вийшов чоловік. Високий. Волосся біле, мов попіл. Очі – червоні, як свіжа рана. А на правій руці – луска, чорна, ніби витесана з нічного неба. Рука, що дихала давньою силою. Порушенням. Він знову спалив ціле поселення.

— Ти знову... — пробурмотів Каел’ар, не рухаючись. — Навіщо?

Темний дракон посміхнувся куто, гостро.

— Хіба не цікаво, звідки цей заклик? Чому твоя кров заграла? — Він повільно підійшов ближче. — Вона лишилась. Іскра Полум’я. Я шукаю її. Та, хто носить іскру не згорить в полум'ї дракона.

Каел’ар стискав кулаки.