— 7.

Після того як двері зачинилися за Каел’аром, тиша опустилася – тягуча, глибока, мов оксамит, натягнутий над реальністю. Еліріса сиділа нерухомо з чашкою в руках. Чай давно охолов, але вона навіть не зважилась зробити ковток.

“Не спускайся в Західну галерею”.

Ці слова лунали в голові. Занадто чіткі. Занадто навмисні. Не як заборона – як попередження. А в тоні Каел’ара прозвучало щось… тривожне. Ніби він боявся не її вчинку, а того, що може статися з нею.

Вона підвелася, відчуваючи, як змінюється світло в кімнаті. Промінь, що щойно лежав на підлозі, ніби завмер, потім затремтів – і зник. А потім знову з’явився, але вже іншим, перекрученим, наче його хтось пропустив крізь спотворене скло.

Палац був дивний.

Не просто змінювався – він ніби дихав. Вузькі арки, які вели вчора до бібліотеки, тепер виходили у відкрите подвір’я. Дзеркала переміщалися ночами. Стіни зберігали її кроки, шепотіли у тиші. І що гірше – їй починало це подобатись.

— Ви не повинні бути тут наодинці, — пролунав голос з-за спини.

Вона здригнулася і різко обернулась. У тіні дверного проходу стояв молодий юнак років вісімнадцяти у сірій, надто охайній уніформі, із зачесаним назад волоссям кольору меду. Очі – непрозорі, мов старе срібло.

— Хто ви? — Еліріса мимоволі відступила на крок. Її пальці стиснули холодну чашку.

— Лише той, хто знає, як говорить палац, — відповів він спокійно. — А ще я тут, щоб переконатися, що ви не зробите… зайвих дурниць

— Ви один із прислуг? — сухо кинула вона. — Чи вас приставили до мене особисто охороняти?

— Ні те, ні інше, Принцесо, — його усмішка була ледь помітною, але не теплою. — Звати мене Фалікс. Я провідник.

— Провідник?

— Тут усе має свою мову. Стіни, камінь, світло. Але не кожен все це чує. Ви ж мене чули раніше, правда?

Вона не відповіла. Лише повільно кивнула, і крок за кроком рушила до галереї. Її ноги самі вели туди, куди заборонили. І він, мовчки, ішов поруч.

Вони проминали арки, і Еліріса помітила, як змінюються візерунки на підлозі – ніби прокладають маршрут. Колони ледь схилялись у її бік. Один із гобеленів затріпотів, хоч жодного протягу не було.

— Ви завжди спостерігаєте за тими, хто тут? — тихо запитала вона.

— Так. І не лише спостерігаю.

Вони зупинилися біля арки, що вела вниз. Камінь тут темнів, повітря ставало густішим, важким, мов перед бурею.

— Це… не галерея, — прошепотіла вона. — Це щось інше.

— Коридор пам’яті, — підтвердив Фалікс. — Деякі місця з’являються не завжди. Лише коли хтось готовий побачити… себе.

— А якщо не готовий?

— Тоді побачене зламає його.

Еліріса поглянула вбік – і завмерла. Вітраж, що вчора показував герб королівського дому, змінився. Тепер на ньому була жіноча постать з полум’ям у долонях. Її розпущене волосся зливалося з вогнем, а в руках – драконяча маска.

Обличчя на склі… було її.

— Цього… тут не було, — сказала вона ледь чутно.

— І не повинно було бути, — тихо озвався Фалікс. — Але я показую істину. Часом – раніше, ніж ви самі її дізнаєтесь.

Вона дивилася у кольорове скло, й десь у глибині себе знала: ця істина вже жила в ній. Вогняна жінка з маскою дракона – не просто образ. Це було… відлуння. Частина її, про яку вона ще не знала.

— Ви знаєте, хто я?

Фалікс нахилив голову.

— Питання в іншому, принцесо, — Фалікс нахилився трохи ближче. — Чи хочете ви знати, ким маєте стати?

Еліріса дивилась на себе у кольоровому склі. І в тій постаті – дикій, сильній, ніби створеній з вогню – було щось знайоме. Щось… небезпечне.

Фалікс не просто був серцем палацу.

Він був ним – живим, проклятим ядром, навколо якого вибудувались стіни, вікна й коридори, зіткані з магії, пам’яті та болю.

— Ви… — Еліріса зробила крок назад, ніби від сили, що раптом просочилася крізь його іронічну оболонку. — Ви не людина.

— Я був нею, — тихо відповів він. — Колись. Але те, що сталося, змінило мене. Зв’язало з цим місцем, перетворило на його голос, його волю. Його біль. Моя душа давно згнила, а це рештки, які перетворилися на демона.

Його очі вперше стали по-справжньому живими. Без усмішки, без маски. У них палахкотіли століття самотності.

— Я був останнім, хто присягнув вашій крові. Крові Полум’я. І останнім, хто зрадив.

— Зрадили? — прошепотіла вона.

Фалікс кивнув. І в тому короткому русі було більше жалю, ніж у тисячі слів.

— Ваша мати була Вогнем. А ваш батько… Тінню. Ви – те, чого боялися навіть боги. І палац… пам’ятає. Бо я пам’ятаю. І ні, не той батько який вас ростив як свою. Магія навіювання дракона – дія безпринципово.

Еліріса відчула, як холод проймає її пальці. Промінь світла, що падав на обличчя, здригнувся – наче сама реальність змінилась.