— 6.

Він вкотре заснув з книгою в руках. Книга яка мала забагато зайвих поворотів, порівнянь і жодної конкретики по справі. Та це було краще, ніж переписані книги з інших королівств.  

Він прокинувся в кріслі, затерплому й затіненому, з м’язами, що боліли від незручної пози. Світанкове світло ще не проникло в камінну залу, а лише прохолодна тиша висіла в повітрі, мов павутина на руїнах часу.

Каел’ар не одразу згадав, де він. Але книга в руках – “Королеви Полум’я”, важка, з обгорілими краями сторінок і запахом попелу – повернула пам’ять миттєво.

Він не знав автора. В передмові не було імені – лише підпис: “Той, хто бачив і пам’ятає”. Але це не мало значення. Бо лише в цій книзі слова наближалися до істини. Не прикрашеної, не спотвореної. Правдивої.

Дракони справді почали винищувати всіх, у кому жевріла хоча б іскра спадку Полум’я. Не через ненависть – через страх. Страх перед тим, що могло знову статися. Що знову з’явиться істинна пара – така, яка об’єднає магію драконів і вогню, створить нову силу й переверне баланс.

І він... він мав стати частиною цього очищення.

Його батько лютував. Не раз. Особливо тоді, коли Каел’ар, замість виконати наказ, зник разом із немовлям. З дитиною, яка мала б згоріти у вогні очищення, а натомість була схована серед смертних. На видноті. Так близько до тих, хто з радістю вкрав би іскру, якби мали змогу.

І все ж… він не зміг.

Він не знав чому. Не одразу. Лише багато років потому, коли його звір – той, хто жив у ньому, як інша суть – рвонувся зсередини, почувши ім’я нареченої на чергових політичних заручинах… тоді все стало на свої місця. Та заручини тоді скасували і він не став втручатися.

Каел’ар скривився й провів рукою по обличчю. Коли знову все повторилося, він і справді її забрав.

Викрадати дівчину було вкрай нерозумно. Імпульсивно. І дуже схоже на нього – на того, ким він став після вигнання. Його і без того вважали загрозою, божевільним, розколотою тінню. Та викрасти нащадка полум’я… з офіційної церемонії… просто з-під носа королівського роду – це було вже навіть для нього надто. Та зрештою, вона не належала їм, і її доля в тому шлюбі точно не передбачала висот.

Але привести її до її ж палацу – давнього, сплячого, забутого – це вже була… ідея. Розумна, хоч і відчайдушна.

Він зітхнув, гортаючи сторінки книги.

“Старий палац чув її кров. Відгукнувся. Він відкрив двері, що були закриті спочатку навіть для мене.”

Знадобився тиждень, щоб він побачив, як змінюється її погляд. Як вона починає згадувати – не розумом, а тілом, серцем, суттю. Як пульс палацу відгукувався в її жилах.

Його звір завмер. Тиша між ударами серця. Він знову відчув той самий потяг, який тоді розірвав його в день заручин. Прокляття чи благословення – вже не мало значення.

Вона – істинна. Його інша половина. Його дзеркало. Його кінець. І початок.

Залишалося лише владнати кілька пунктів: допомогти їй пробудити силу, переконати, що він не лише кат і викрадач… а ще й той, кого вона шукає несвідомо, її істина пара, і владнати справи з братом.

І далі…

Каел’ар усміхнувся. Гірко, беззахисно.

…далі насолоджуватися своїм знятим прокляттям.

Бо, як би він не вдавав, що все під контролем – він сам був полоненим. Не її. Навіть не істини. А тієї самої магії, що сплела їхні душі до того, як світ встиг це зупинити.

***

Ранок почався несподівано спокійно. Еліріса повільно відкрила очі, дозволяючи м’якому світлу просочитися крізь вії. На відміну від перших днів у цьому палаці, її не розбудив гуркіт, голоси чи тремтливе відчуття чужої магії. Усе було тихо. Занадто тихо, як для місця, де кожна стіна мала власний подих. Вона пробула тут майже тиждень. Тиждень де нічого не робила окрім мандрів стінами палацу, який був її єдиним поки другом, оскільки сам господар її уникав.

Повітря було теплим, насиченим ароматом жасминового чаю і свіжого солодкого хліба. Запах викликав у ній несподівану хвилю спогадів – кухня у батьківському палаці, де мила кухарка яка дбала про неї змалечку, щоранку пекла булки з медом і маком, співала пісні, і світ здавався ще не зламаним. Еліріса відкинула це видиво – у цій кам’яній холодній вежі спогади мали гострі краї.

Вона сіла на ліжку, притисла долоні до скронь і видихнула. Хоча палац був чужий, тіло її звикло до цього місця. Воно більше не боролося з магією стін, більше не тремтіло від присутності Каел’ара… принаймні не так, як раніше. Тривога стала тихішою. Замість неї з’явилася насторожена цікавість. Цікавість яка супроводжувала її х перших днів появити тут.

Коли вона вийшла до сніданкової зали, сонце вже ковзало різьбленими колонами, лишаючи на підлозі мереживо світла. Стіл був накритий – знову без слуг, без шуму. Посуд наче сам займав своє місце, чай налився у чашку ще до того, як вона доторкнулася до неї. Це все ще дивувало.

Каел’ар з’явився без звуку, як завжди. Снідати з ним як і інші частування їжі стали вже майже звичкою.

У високих дверях виникла його постать – тінь проти сяйва ранку. Його хода була плавною, впевненою, мовби час не владен був над ним. Волосся трохи розкуйовджене, ніби він тільки-но повернувся з нічного польоту – думка, що з’явилася несподівано чітко. Його бурштинові очі, глибокі й темні, як закам’янілий вогонь, втупилися в неї з таким виразом, наче він намагався щось побачити – щось, чого не бачив у ній раніше.