Книга “Королеви Полум’я”

Частина I: Рід Полум’я

У найперші дні, коли ще зорі були ближчими до землі, а час дихав повільніше, ніж полум’я лампади в храмі, серед гір народився Рід Полум’я.

Вони не були людьми у звичному сенсі. У їхніх жилах текла магія першотворення, що виникла зі злиття вогняного дихання землі й золотої іскри неба. Їхній подих міг розтопити лід у серці зими, а їхній голос – пробудити сплячі вулкани.

Але головне – вони не палили заради руйнування. Полум’я цього Роду створювало.

З нього кували леза, що розрізали брехню. З нього народжувалися храми, де стихії не ворогували, а співали разом.

Цей рід очолювали жінки – володарки полум’яного коріння, які передавали силу не через трон чи меч, а через ритуал Іскри. Найвеличнішою з них була Каліетра, названа у пророцтві Останньою Іскрою світу.

Каліетра мала очі, в яких мерехтіло марево далекого пекла, і голос, що зупиняв бурі. Її поява супроводжувалася пробудженням магми у трьох гаслах кратерах, і навіть небо тричі змінило колір у день її народження. В її присутності полум’я згиналося до землі, а ті, хто володів іншими стихіями, не могли торкнутися магії – їхній дотик випалював шкіру.

Вогонь слухав її. Не корився – слухав. Як той, хто шепоче рідній душі.

Її народ охрестив її не просто королевою, а Серцем Полум’я. Бо саме її пульс, казали, тримав у рівновазі увесь материк Арвелар.

Проти Роду Полум’я не йшли війною. З ними вели діалоги, просили захисту, клялися у вірності. Дракони ж – давні володарі неба – уникали відкритих конфліктів, бо навіть вони знали: істинне полум’я не горить, поки не загрожене.

Але вогонь, навіть коли спить, здатен пробудити страх у тих, хто забув, чим є світло.

Бо світло – це пам’ять.

А Рід Полум’я ніколи не забував.

Частина II: Перше Падіння

Бувають ночі, коли навіть полум’я не світить.

Такою була ніч, коли небо вперше мовчки відвернулося від Роду Полум’я.

Сталося це в третю весну правління Каліетри. Народ вірив, що їхня королева безсмертна, бо кожен її крок супроводжувала магічна іскра, а квіти цвіли навіть серед попелу. Та світ не терпить балансу, який триває надто довго.

Підземні голоси, що тисячоліттями шепотіли лише дракону, почали звучати і для інших. Маги з півночі – ті, хто вклонявся Крижаному Язикові, почали збирати старі уламки знання. Не для мудрості. А для леза.

І саме тоді з’явилися перші виродки вогню – істоти, створені зі зради й страху. Їх було троє: один – мав обличчя людини, другий – крило дракона, третій – без очей, але бачив крізь серця.

Вони принесли із собою слово, якого Рід Полум’я не чув ніколи:

«Підкорення».

Вогонь не підкорюється. Але він може бути зраджений.

Один із наближених до Каліетри, охоронець Чаші Живого Полум’я, відступив. Його ім’я викреслили з літописів, а голос – з пам’яті нащадків. Але саме він впустив тінь до Залу Вогню, дозволивши їй торкнутися Іскри.

Тієї ночі над столицею вперше не зійшло світло. У небі з’явилася чорна зірка – вогняна й мертва. Каліетра, кажуть, стояла на балконі, поки падали перші вежі. І замість крику, з її вуст злетіла пісня.

Вона співала, допоки землю не затрусило. Допоки її серце не перестало битися. Кажуть, останній її подих розколов південні хребти, і з тих тріщин вирвалося полум’я, що досі спить під землею.

Так впала Перша Королева. І почалася Тиша.

Але навіть у темряві вогонь лишає жар.

Частина III: Присяга попелу

Дракони – сини неба й первинного полум’я. Їх створено не для володіння, а для польоту, боротьби й вічної пам’яті.

І довгий час між ними й Родовим Вогнем існував мовчазний союз: королі не піднімали руки на драконів, а дракони не спалювали людські міста.

Але все змінив Шостий Рубіж — Угода Рівних, укладена з благословенням Каліетри ще до падіння. Вона дозволила деяким обраним з Роду Полум’я торкатися древньої Сили – тієї, що спить у драконовій крові.

І от серед людей з’явилися ті, кого дракони почали називати вогнепаразитами. Бо ті, хто мав Іскру Полум’я, могли не лише торкатися Сили… Вони почали її підкорювати.

Каер’зіл, Літній Дракон, найстаріший із вогняного роду, першим втратив своїх нащадків у служінні людям. Дракони ставали союзниками, а потім – слугами. Їх прикликали, як тварин. Їм наказували, їх підкоряли.

Не всі люди були винні. Але вся кров винувата, якщо з неї виростає згуба.

У день, коли Рід Полум’я спробував прикувати дракона ланцюгом, кованим із власного імені, – Каер’зіл злетів у небо й вигукнув присягу, що стала вироком:

«Ніщо, народжене з нашого вогню, не буде володіти ним. Ми – останнє полум’я. Усе інше – попіл».

І почалося полювання.

Дракони, колись мовчазні охоронці, стали хижаками. Вони не чіпали інші людські королівства, не палили чужих. Але кожен, хто носив Іскру Полум’я – старий чи дитя – був приречений.