— 5.

Кабінет Каелʼара не був схожим на звичайне місце для роздумів і книг. Стеля тонула в тінях, що ворушились, ніби дихали, а замість книжкових полиць стіни були вкриті темними жилами, схожими на застиглу лаву. Вони ледь пульсували, вловлюючи кожен подих власника. У повітрі ширяли сотні крихітних лусочок світла – не пил, а згаслі іскри давнього полум’я, що зависли між минулим і теперішнім.

Посеред кімнати – камін, у якому не горіло звичайне вогнище, а пульсувало живе полум’я: темно-червоне, з чорним, майже бурштиновим ядром, що билося, мов серце. Його жар не палив, а притягував погляд.

Низький стіл, витесаний із темного, майже чорного каменю, був подряпаний кігтями часу. На ньому – келих вина, що нагадував застиглу в часі кров. Каелʼар повільно обертав келих між пальцями, спостерігаючи, як рубінова рідина стікає по стінках. Його погляд був далеко.

— Фалікс, — тихо промовив він, не піднімаючи очей.

Полум’я у каміні завихрилось, спалахнувши різко й завмерши. Потім – зітхнуло, ніби хтось у ньому прокинувся після довгого сну.

— О, мій мовчазний дракон, — пролунало з глибини вогню. Голос був тембровий, обволікаючий, із тією самою зухвалою іронією, якою володіють лише демони, яким більше нічого втрачати. — Як давно ти не кликав мене. Я вже почав думати, що ти нарешті навчився думати сам.

Каелʼар не реагував.

— Принеси мені книгу Королев Полум’я. Ту, з правдивою історією.

Фалікс замовк на мить. У каміні щось дзенькнуло, наче зламалась скоба.

— О, як офіційно звучить. Без “будь ласка”, без “чи можеш”, — тільки наказ. Можливо, мені слід образитися? — демон театрально пирхнув. — Але, між нами, я люблю, коли мені наказують. Це... збуджує.

— Фалікс. — Голос Каелʼара став глибшим.

— Гаразд-гаразд. Сумую за твоїм гумором, до речі... — мовив демон і з полум’я вихопилась іскриста стріла. Вона пронеслась у повітрі й із глухим “бух” впала на стіл. Там, де щойно був голий камінь, тепер лежала книга. Темно-кармінова обкладинка, золоті руни, які ворушились, якщо довго на них дивитись.  — Твоя кривава біблія. — Фалікс хмикнув. —  Спочатку я був налаштований до неї вороже, не второпав хто вона насправді. А тепер скажи, ти справді думаєш читати це сам? Чи нарешті покажеш своїй маленькій принцесі?

Каелʼар мовчки відкрив книгу, перегорнув кілька сторінок, очима ковзаючи по тексту. Руни змінювались, наче шепотіли йому на вухо. Історія, яку ніхто, крім нього, не пам’ятав. І яку ніхто, крім нього, не мав права переповісти.

— Ні.

— А про мене розповіси?

— Ні.

— “Ні” –- це так... очікувано, — зітхнув демон, потягнувшись у полум’ї, ніби хтось розкрив у ньому крила. — То вона й надалі думатиме, що це замок приносить їй книги, вечерю і сни?

Каелʼар не відвів погляду від книги.

— Хай так і думає.

— Твоя сентиментальність стала небезпечнішою за твої ікла, старий друже, — проскрипів Фалікс, і полум’я вигнулося, мов хижак, що облизується. — Ти вже не той Каелʼар, який палив міста і спав на кістках королів. Що сталося з тим, хто не відчував жалю?

Дракон закрив книгу. Руїни роду, пророцтва, знаки. Його пальці ковзнули по обкладинці, затримались на символі, що світився тьмяним червоним – той, що розумів тільки він.

— Мовчи, Фаліксе.

— Але я ж твій єдиний друг... — прошепотів демон, — ...і я бачу, як вона впливає на тебе. Як мовчки шепоче до твого вогню. Хочеш того чи ні.

Каелʼар не відповів. Його очі спинились на фразі в середині книги:

“Той, хто зрадив, ніколи не втече від вогню, який сам породив.”

За вікном ледь чутно завив вітер. Полум’я в каміні погасло на мить — а потім знову спалахнуло, але вже мовчки.