— 4.

Сонце заходило за темні шпилі гір, коли маленький Каел’ар сидів на холодних сходах палацу Ар-Каель. Йому було лише дев’ять років, але вже тоді він навчився мовчати й спостерігати. Інші діти гралися на подвір’ї, сміялися, змагалися на дерев’яних мечах, а він тримався осторонь.

Його батько, володар палацу Ар-Каелю, був суворим і непохитним. Він завжди казав:

“Дракон не грається. Він мисливець від народження.”

Каел’ар не був схожий на інших дітей роду, оскільки йому хотілося гратися з тим дерев'яним мечем як решта. Його очі вже світилися тим самим золотим відтінком, що лякав навіть дорослих, а на плечах проступали тонкі лускаті візерунки – знак наближення “пробудження”. Дехто шепотів за його спиною, що хлопчик занадто сильний, занадто небезпечний, і колись він може принести Ар-Каелю загибель.

Того вечора в палац прибули жреці Печаті Вогню. Вони мали провести древній ритуал, що розбудить у ньому драконячу суть. Каел’ар пам’ятав їхні білі маски без облич і руки, вкриті чорними рунами. Він тремтів, хоча намагався не показувати цього.

— Ти – спадкоємець, — сказав йому батько перед входом до зали ритуалу. — Ти не маєш права на страх. Сьогодні ти станеш тим, ким маєш бути.

“Я хочу залишитися собою” — хотівхотів крикнути Каел’ар, але чи то гордість, чи то страх не дозволила. Він лише кивнув і ступив за масивні двері.

Зала була темною, лише кола рун на підлозі світилися червоним, немов розпечене залізо. У центрі стояла кам’яна чаша з палаючим полум’ям – блакитним і холодним, не схожим на жоден вогонь, який він бачив раніше.

— Стань у коло, — наказав один із жреців.

Каел’ар ступив у середину і відчув, як жар пробирає його до кісток. Йому хотілося втекти, але він стиснув кулаки. Батько спостерігав із тіні, і це був єдиний погляд, якого він боявся підвести.

— Прийми своє полум’я, — шепотіли жерці. — Дозволь крові драконів запалити твою душу.

Біль прийшов раптово. Полум’я з чаші здійнялося вгору й охопило його тіло. Він закричав, відчуваючи, як кістки тріщать і змінюються, як шкіра розривається, щоб поступитися місцем лусці. Його легені палали, серце билося так сильно, ніби ось-ось розірветься.

— Ти маєш вижити, — почув він голос батька крізь гуркіт власної крові. — Виживають лише сильні.

Каел’ар упав на коліна. Вогонь пробився крізь його горло – він більше не кричав, а ревів. У ньому народжувалося щось величезне, чужорідне й водночас рідне. Він відчував крила, яких не мав, відчував силу, що могла розчавити гори. Але разом із нею прийшов страх.

“Я втрачаю себе.”

Коли полум’я згасло, на місці хлопчика стояв дракон. Його луска молодого дракона сяяла аспідним, крила були величезними й дужими, а очі світилися яскравіше за сонце. Але всередині він усе ще був Каел’аром, і він відчував порожнечу.

— Ти успішно пройшов пробудження, — сказав батько без емоцій. — Тепер ти справжній Морґрін.

Каел’ар хотів спитати: а що зі мною сталося? Чому я відчуваю себе іншим? Та з його горла вирвався лише низький рев. Його більше не розуміли як людину. І тоді він уперше відчув, що залишився сам.

Минали роки. Каел’ар навчався жити у двох тілах – людському та драконячому, але завжди залишався відстороненим. Інші бачили в ньому ідеального спадкоємця, але ніхто не знав, як він щоночі прокидався від снів, у яких горів і втрачав людське “я”.

Та справжня трагедія сталася, коли батько наказав йому вбити немовля з вогняними очима – дівчинку з роду Королев Полум’я, яку вважали загрозою для драконів.

Каел’ар тоді відмовився. Він викрав дитину і сховав її від світу. Це стало його прокляттям.

Жерці знову зібралися і цього разу їхнє полум’я було чорним. Воно скувало його тіло і душу, змусивши повільно втрачати контроль над драконом усередині. Каел’ара оголосили зрадником і вигнали з роду. Він залишив замок Ар-Каель і знайшов прихисток у крижаному замку, який сам обрав його своїм господарем.

***

Каел’ар стояв сам у темряві власних спогадів, відчуваючи, як ті рани минулого досі палають. Його руки мимоволі стиснулися в кулаки. Він ненавидів цей біль, але ненависть тримала його живим.

“Я не дозволю їм забрати ще когось… Не дозволю їй стати черговою жертвою.”

Він підняв голову й відчув, як у грудях знову ворушиться дракон. Цей вогонь уже не належав лише йому – тепер він палав заради тої, хто могла все це змінити.

***

Еліріса сиділа на підвіконні своєї кімнати, загорнувшись у теплий плед. За вікном вирувала нічна буря – крижаний вітер свистів у шпилях замку, наче намагаючись пробратися всередину.

Вона зітхнула і спустилася з підвіконня. На столі, який кілька годин тому був порожнім, тепер стояла вечеря. Гарячий суп із грибами, теплий хліб і келих із молочним на колір лікер. Еліріса озирнулася, та нікого не було – жодного кроку, жодного звуку.

— Ти… подбав про мене? — невпевнено прошепотіла вона, не знаючи, чи звертається до замку, чи до якоїсь невидимої прислуги.

У відповідь у повітрі ледь відчутно прокотився теплий подих вітру, і на столі, поряд із вечерею, з’явилася стара книга. Вона точно знала, що її тут не було. Обкладинка з потрісканої шкіри була прикрашена срібними рунами, які ледь мерехтіли у світлі каміна.