— 3.

Еліріса повільно крокувала коридорами крижаного замку, торкаючись холодних кристалів стін. Здавалося, що вони дихали – кожен її дотик змушував поверхню тремтіти, наче відгукувалася сама будівля. Вона не знала, що робити. Чи є тут вихід? Чи він дійсно має рацію, коли каже, що замок “не випустить” її?

Десь у глибині коридору спалахнуло світло. Еліріса обережно наблизилася і побачила кімнату, де кришталь стін світився м’яким блакитним сяйвом. У центрі на постаменті лежав вишуканий одяг: теплий плащ із хутром, м’яка туніка і штани, шкіряні чоботи – усе її розміру, немов хтось знав, що саме їй знадобиться.

Вона зупинилася на порозі, не наважуючись торкнутися речей. Але раптом весільна сукня на ній затремтіла, і ледь чутний шепіт пройшовся по кімнаті. Тканина почала розчинятися в повітрі, ніби випаровуючись, залишаючи на її тілі магічно підігнаний одяг із постаменту.

Еліріса здригнулася, відчуваючи, як теплий плащ огортає плечі. Це був не її вибір – замок сам подбав про неї. Від цього ставало ще тривожніше: здавалось, сама будівля стежить за кожним її кроком і дихає разом із нею.

Та варто було звернути за ріг як підлога під ногами заграла відлунням, ніби її кроки хтось повторював у глибині стін. Вона зупинилася, намагаючись розрізнити звуки, але в коридорах панувала тиша. Тільки кристали стін тихо потріскували, випромінюючи холодне сяйво.

– Ви... стежите за мною? – шепнула вона, озираючись навсібіч.

У відповідь крізь стіни пройшов ледь вловимий подих, схожий на зітхання. Вогники в крижаних лампах спалахнули яскравіше, мов відповідаючи на її слова. Еліріса відчула, як по спині пробігли мурахи – вона ніколи раніше не стикалася з магією, яка здавалася такою... живою.

Вона провела пальцями по кристалічній стіні, і поверхня відгукнулася теплою хвилею, наче на мить у ній забилося серце. Це було неможливо. Замок був зведений із льоду й каменю – як він може відчувати?

– Ти... не хочеш, щоб я пішла? – її голос став ще тихішим.

У цей момент одна з кришталевих арок попереду змінилася: лід витягнувся, утворюючи новий прохід, якого раніше не було. Еліріса завмерла. Вона розуміла, що будівля буквально пропонує їй йти далі. Але навіщо? Це була допомога чи пастка?

Стиснувши кулаки, вона зробила крок уперед, відчуваючи, як невидимий погляд спостерігає за кожним її рухом. Замок не просто утримував її тут – він ніби випробовував, чекав від неї чогось. Але чого саме – вона не знала. Та не встигла вона далеко зайти.

— Вже освоюєшся, королево? — глузливий голос Каел’ара змусив її здригнутися.

Він стояв біля широкого проходу, опершись плечем на стіну і склавши руки на грудях. Його чорне волосся спадало на чоло, а куточки губ ледь тремтіли від стриманої усмішки. 

От і відповідь. Замок її привів до свого господаря.

— Не називай мене так, — різко відповіла вона.

— Чому? — він злегка підняв брову. — Бо це нагадує тобі, що ти більше, ніж зручна іграшка для чужих домовленостей?

— Я не іграшка! — крикнула вона й відчула, як у грудях підіймається хвиля гніву.

Каел’ар відштовхнувся від стіни й підійшов ближче. Його рухи були легкими, майже котячими, але кожен крок віддавався в ній холодом. Він нахилився так, що їхні обличчя розділяли кілька дюймів.

— О, я це чудово знаю, — прошепотів він низько. — Ти – точно полум’я. Проблема лише в тому, що поки що ти сама не відчуваєш свого жару. Тому й злишся.

Еліріса хотіла відступити, але гордість не дозволила. Вона змусила себе тримати його погляд.

— Якщо ти сподіваєшся, що я слухняно залишуся тут, ти помиляєшся, — сказала вона рівним голосом.

— Ти вже залишилася, — спокійно відповів він. — Інакше замок би тебе вигнав.

— Замок… не може вигнати, — розгубилася вона.

Каел’ар усміхнувся холодно, наче розважаючись її плутаниною.

— Може все, що забажає. Хочеш перевірити? — Він махнув рукою до балкона, де ревів вітер і виднілися бездонні прірви. — Можеш знову побігати коридорами й шукати вихід. Давай, це весело.

Еліріса відчула, як щоки палають від його іронії, і швидко змінила тему:

— Чому ти викрав мене насправді? Не треба про пророцтва – я хочу знати правду.

Його усмішка зникла, і в очах промайнуло щось темне, похмуре.

— Добре, правда так правда, — промовив він. — Ти – ключ. У твоїх жилах тече кров тих, хто керував полум’ям, здатним знищувати й відроджувати світи. І без тебе моє прокляття ніколи не зникне, — легко сказав дракон те, що мало б мати бодай якусь таємницю чи підводні камені.

— Отже, я тобі просто потрібна як… інструмент? — її голос затремтів.

— Нарешті здогадалася, — з іронічною теплотою сказав Каел’ар. — Не переживай, я обережно користуюсь інструментами.

Еліріса стискала кулаки. Ця байдужа впевненість гнівила її, але глибоко всередині зароджувалося ще щось інше – дивна цікавість. Дракон мав неймовірно звабний ефект, і саме цей ефект змушував принцесу обурюватися самій собі.

— І що, я повинна… допомогти тобі просто так? — гірко запитала вона.