— 2.

Еліріса прокинулася від тихого шелесту. У перші миті вона не розуміла, де знаходиться. Повітря було холодним і свіжим, але пахло не палацовими свічками чи парфумами, а сирістю гір і якоюсь терпкою, чужою пряністю. Її тіло лежало на м’якому ліжку, накритому товстим пледом із темного хутра, а стеля була викладена кристалами, які відбивали світло у тисячі відтінків синього. Коли вона засинала, то не звернула на це уваги.

Вона різко підвелася, і серце в грудях прискорило біг. Це не її кімната в палаці. Не весільні покої, куди мали відвести її після церемонії. Вона була в чужому замку – тому самому крижаному палаці, куди напередодні привів її дракон.

“Дракон. Чоловік-дракон.”

Вчорашні події поверталися уривками: крик гостей у тронній залі, рев крилатого звіра, холодні золоті очі, політ крізь хмари, його слова про “королеву полум’я”… Еліріса обхопила себе руками, намагаючись зігрітися, хоча холод тепер йшов не лише від кам’яних стін.

— Здається, ти не любиш тиші, — почувся низький голос від дверей.

Вона здригнулася й обернулася. Каел’ар стояв у дверному проході, ніби виріс із тіні. Він був у простому темному вбранні без броні, але виглядав так само небезпечно. Волосся, чорне як смола, було зачесане недбало назад, а золоті очі світились в півтемряві, ніби вогонь у попелі. Тоді як вона все ще була у весільній сукні і зі шпильками у волоссі.

— Я… я хочу повернутися додому, — сказала вона, стискаючи краї ковдри, наче вона могла захистити від нього.

— Додому? — він ледь скривив губи. — Ти маєш на увазі у в’язницю, де тебе змушували б усміхатися майбутньому чоловіку, який навіть не дивиться на тебе як на людину?

— Це мій обов’язок! — різко відповіла вона.

Каел’ар пройшов уперед і зупинився на відстані кількох кроків. Його тінь відкинула її власну, і вона відчула, наскільки він більший за неї.

— Обов’язок, який тебе вб’є, — тихо сказав він. — Ти не розумієш, Елірісо. Їм байдуже на твоє серце, на твоє життя. Вони лише використають тебе, як колись використали твою матір.

— Ти… знав мою матір? — її голос зрадницьки затремтів.

Каел’ар відвів погляд, і в його очах майнув спогад, який вона не змогла прочитати.

— Більше, ніж ти думаєш, — відповів він сухо. — Але це не те, що тобі потрібно чути зараз.

Еліріса зірвалася з ліжка.

— Я не збираюся тут залишатися! — крикнула вона і кинулася до дверей.

Каел’ар навіть не ворухнувся, коли вона вибігла з кімнати. Його замок здавався нескінченним лабіринтом із кришталевих коридорів, які сяяли холодним світлом. Вона бігла, намагаючись знайти вихід, але що далі йшла, то більше здавалося, що коридори міняються місцями. Рішення було емоційним. І ще вчора вона цілком хотіла залишитися, а сьогодні… сьогодні прийшло гірке усвідомлення.

“Він зачарував цей замок…”

Нарешті вона побачила великий балкон. За ним – свобода. Еліріса вибігла на нього і різко зупинилася. Перед нею лежав світ гірських вершин, вкритих вічним снігом і льодом. Жодної стежки вниз. Лише бездонна прірва.

— Ти можеш стрибнути, якщо так хочеш, — пролунав позаду голос Каел’ара. — Але смерть буде швидкою і безглуздою.

Вона розвернулася. Він стояв за кілька кроків, спокійний, наче знав, що втеча неможлива. Його погляд не був злим – він був сумний і навіть трохи… теплий.

— Чому я тут? — спитала вона вже тихіше.

— Бо ти ключ до того, що чекає наш світ, — відповів він. — І до того, що чекає мене. Я вже казав тобі.

Він підійшов ближче, настільки, що вона відчула від нього тепло – сильне, заспокійливе, зовсім не таке, як холод замку. Його рука піднялася, торкнулася пасма її волосся, і він промовив:

— Ти – полум’я, Елірісо. Але в тобі воно спить. І якщо ти не розбудиш його, нас усіх поглине тінь.

— Я… не розумію, — прошепотіла вона.

— Зрозумієш, — тихо сказав Каел’ар і відступив. — Замок твій, принцесо. Тут немає кайданів. Ти можеш ходити, куди захочеш. Але пам’ятай – двері назовні закриті не мною, а самим світом.

Він розвернувся й пішов, залишивши її одну серед холодного сяйва гірського вітру.

Еліріса ще довго стояла, дивлячись у безодню. І вперше відчула, що за всіма словами Каел’ара ховається щось значно більше, ніж безглуздий полон. Щось, від чого залежало не лише її життя. Тільки от дракон не спішив ділитися інструкцією з нею і це дратувало.