— 1.

Пелюстки білих троянд шурхотіли під ногами, коли Еліріса ступила на мармурові сходи тронної зали. Її сукня – витвір мистецтва зі срібного шовку, розшитого дрібним бісером і перлами – тихо шелестіла, немов схвильовано дихала разом із нею. Весь палац завмер в очікуванні. Навіть повітря здавалося натягнутим, як тятива перед пострілом. Як-не-як я не щодня в палаці святкували заручини.

Усе було готово до її заручин.

Її батько – король Іларіон, стояв у центрі зали в пурпуровій мантії, обличчя кам’яне, погляд – важкий. Поруч із ним – принц Аурен з північного князівства Кельтар, її наречений. Красивий, з ясним поглядом блакитних очей і холодною усмішкою. Світле майже біле волосся та завжди бездоганно одягнений у дорогі тканини.Він кланявся їй, але в його очах не було нічого, окрім розрахунку. Це не був чоловік, який кохає. Це був союз.

— Принцесо Елірісо, — голос герольда пролунав гучно, — ти входиш у нову долю як майбутня королева двох земель!

Оплески заповнили залу. Але серце Еліріси билося не в унісон з оваціями. У грудях росло якесь глухе відчуття – ніби не вона тут головна героїня, а лише глядач власного спектаклю.

“Ти всього лиш пішак, дитя,” — колись шепотіла їй стара жриця Лайма. — “Але пішак може стати королевою, якщо зробить правильний хід в правильний час!”

Її погляд сковзнув до високих вікон – і завмер. За склом небо різко потемніло. За лічені секунди хмари загорнулися у спіраль, мов велетенська воронка. Здавалося, що щось велике й темне насувається з небес.

— Це буря? — прошепотіла одна з фрейлін.

І тоді почалося.

Небо розірвало полум’я. Гучний гуркіт рознісся по палацу, і вікна задзвеніли від сили вибуху. Гості закричали, кинулися до виходу. В одному з вікон з’явилася тінь – величезна, крилата, з очима, що палахкотіли, як жарини.

Дракон.

Справжній.

Чорний, з лускою, що відсвічувала синім, немов лід. Його крила закривали половину неба. Його рев змусив стіни тремтіти. І він спускався… просто до неї.

— Вартові! Захистіть принцесу! — закричав король, вириваючи меч у найближчого охоронця.

Та було пізно.

Скло вікон розлетілося на друзки разом із ледь не знесеною стіною. Із гучним ревом істота влетіла в залу. Її лапи з грізними кігтями пробили мармурову підлогу. Люди розбігалися, падали, кричали. А дракон – виважено дивився тільки на неї.

Еліріса стояла, не рухаючись, прикрившись руками. Але полум’я не прийшло. Кігті не роздерли її на шматки. Навпаки – дракон слухняно схилив голову, і в його очах блиснуло щось… людське?

Його голос пролунав у її свідомості, немов шепіт вітру:

“Я знайшов тебе, моя Королево Полум’я!”

І за мить лапа дракона ніжно, але впевнено обгорнула її. Крила змахнули – і вони піднялися у небо. Повітря, що вдарило в обличчя, було обпікаюче, немов саме полум’я. Вона бачила, як палац і всі, кого знала, залишаються десь там, унизу, а вона… летить у невідоме.

Усередині не було страху.

Лише дивне передчуття.

Ніби саме зараз усе тільки починається.

Вітер роздирав її волосся, сльози виступили на очах від пориву висоти. Хмари летіли повз, наче стрімкий потік, а під ногами – безодня: ліси, гори, річки… усе зливалося в плями, як фарба на полотні. Еліріса не могла кричати – не тому, що не хотіла, а, тому що не могла зібрати в легенях ані подиху.

Він не вбив її.

Він ніс її.

Високо, крізь бурю, у небо, де вже не існувало палаців, королівських наказів і майбутніх шлюбів.

Її викрав дракон.

***

Не знати, скільки тривала ця подорож – хвилини, години, вічність. Нарешті вітер почав стишуватись. Крила звіра опустилися, і вони спустилися крізь хмари. Внизу, серед засніжених гірських вершин, з’явилося дивне сяйво. Наче крижаний замок світився зсередини.

Дракон злегка сів на одну з виступів скелі, й Еліріса нарешті відчула землю під ногами. Вірніше – камінь. Міцний, холодний.

І тоді він відступив – і змінився.

Просто на її очах тіло дракона охопило світло. Луска розсипалась у повітрі, крилатий хребет вигнувся, і з ревом, що звучав як зітхання, звір зник. На його місці стояв чоловік.

Високий. Широкоплечий. Вбрання з темної шкіри з блискучими наплічниками. Волосся – чорне, як ніч. Шкіра – смаглява. А очі… очі все ще палали. У них горіло не лише полум’я, а може принцесі хотілося бачити в тих очах – життя, спогади, біль.

— Ти справді існуєш, — мовив він тихо, наче сам до себе. — Прокляття не брехало.

Еліріса затремтіла, відступила на крок. Її голос повернувся разом зі страхом:

— Хто ти? Чому ти мене викрав? — запитала вона найбанальніше, що тільки можна було.

— Тебе не викрадено. Тебе повернуто, — відповів він, і в кутику його вуст з’явилася ледь помітна посмішка. — Ти мала бути тут завжди.

— Це безглуздо, — прошепотіла вона. — Я... принцеса. Я мала стати дружиною принца Аурена. Я мала… — слова зникли коли він заговорив, перериваючи її.