7

— Я не втрачатиму більше жодної хвилини, Нардіне. Поки ми стоїмо тут і сперечаємося, Енур віддаляється все далі. Він знає, що я знайду дітей. Саме тому не залишиться на одному місці. Якщо я не рушу зараз, завтра його слід може зникнути назавжди. Я стала королевою до того, як народила Еллу. І саме тому зараз не маю права сидіти під куполом і чекати, поки хтось інший поверне мені дітей. Ти не знаєш, що таке вкрали твою доньку і з тих пір, вона в смертельній небезпеці із-за вашої ненависті до нас. Хоч я і зруйнувала закон вас вбивати, ви ледь не вбили нас.
Нардін важко видихнув.
— Ні. Не знаю.
Його відповідь була настільки спокійною, що вона навіть розгубилася.
— Але я знаю, що таке дивитися, як жінка, яку любиш, іде туди, звідки може не повернутися.
Вона різко відвернулася.
— Не говори мені про любов.
— Чому?
— Бо вона зараз нічого не змінить!
— Для мене змінює все.
Вона знову повернулася до нього.
Очі палали.
— Я не просила тебе любити мене! Не просила втручатися! Не просила рятувати мене! Усе, що ти зробив сьогодні, зруйнувало мій план. Я майже змусила його довіритися мені. Майже дісталася до Елли. А тепер він забрав дітей у невідоме місце!
Її голос урвався.
Вона зробила глибокий вдих.
— Ти навіть не уявляєш, що я зараз відчуваю.
Нардін мовчав.
Потім дуже повільно підійшов ближче.
Настільки, щоб вона бачила кожну емоцію в його очах.
— Уявляю.
Вона скептично всміхнулася.
— Невже?
— Так.
Його голос став глибшим.
— Бо останні години я теж жив із думкою, що можу не встигнути. Я теж ішов, не знаючи, чи побачу живою ту, заради якої готовий перевернути світ. І коли відкрився портал... я побачив не королеву. Я побачив жінку, як вона закриває руками живіт, бо не може врятувати ні себе, ні нашу дитину.
Він зробив паузу.
— Ти хочеш, щоб я тепер спокійно дивився, як ти знову йдеш назустріч смерті?
Еналлія мовчала стиснувши кулаки.
— Бо якщо ти досі не зрозуміла, то я поясню. Твоя війна — це і моя війна.  І ти можеш скільки завгодно нагадувати мені, що ти королева. Але є одна річ, у якій я тобі не підкорюся.
Вона дивилася прямо йому в очі.
— Якщо вибір стоятиме між виконати твій наказ чи врятувати твоє життя, я порушу наказ. І житиму з цим, навіть якщо ти зненавидиш мене до кінця своїх днів.
Запала така тиша, що було чути лише, як нове ядро під куполом рівно б'ється, немов велике серце.

Еналлія різко фиркнула.
— Йди за мною.
Не чекаючи відповіді, вона розвернулася й швидким кроком попрямувала до замку.
Їй не хотілося, щоб увесь двір спостерігав за їхньою суперечкою.
Нардін мовчки рушив слідом без жодного слова.
Маги переглянулися, але ніхто не наважився піти за ними.
Важкі двері королівських покоїв зачинилися і настала тиша.
Нардін повільно озирнувся.
Він очікував побачити кімнату, наповнену мереживом, шовками й легкими тканинами.
Натомість перед ним була зовсім інша Еналлія.
Стримана.
Вишукана.
Темне дерево, камін, карти земель на стіні, масивний письмовий стіл, книжкові полиці.
Лише велике ліжко нагадувало, що це все ж жіночі покої.
Вона підійшла до звичайної стіни ,натиснувши на неї відчинила її як двері.
Нардін завмер.
Перед ним відкрилася справжня зброярня і це не відходячи від її ліжка.
Довгі мечі та короткі клинки.
Арбалети.
Кинджали.
Сотні видів зброї, дбайливо доглянутої й розкладеної з такою точністю, ніби кожна мала власне місце.
Він мимоволі усміхнувся.
— Оце вже більше схоже на тебе.
Еналлія нічого не відповіла.
Лише пройшла далі.
Біля стіни стояла важка скриня.
Вона відчинила її.
Всередині холодним світлом спалахнули десятки рідкісних кристалів.
Такі траплялися раз на століття.
Їхньої вартості вистачило б, щоб купити царство.
Вона навіть не подивилася на них.
Дивилася лише на Нардіна.
— Забирай.
Її голос був рівний.
— Усе це твоє.
Він мовчав.
— Сина я поверну тобі.
Вона ковтнула клубок у горлі.
— Але чоловіком моєї доньки він не стане.
Іще одна пауза.
— А це...
Вона ледь показала рукою на коштовності.
— Вважай компенсацією.
Нардін тихо хмикнув.
— Хм...
Його губ торкнулася ледь помітна усмішка.
— Дуже спокуслива пропозиція.
Він повільно підійшов та не до скрині, бо його увагу привернули мечі.
Долоня ковзнула по руків'ю одного з них.
Потім іншого.
Він уважно розглядав клинки, ніби справді забув про дорогоцінні кристали.
Еналлія мовчки спостерігала.
Чомусь не могла відвести погляду.
Їй подобалося, з якою повагою він торкався її зброї.
Він ніби повністю захопився колекцією.
І саме тому вона не помітила, як він непомітно скоротив відстань.
Лише коли він опинився зовсім поруч, вона здригнулася.
— Що ти...
Не встигла договорити.
Нардін м'яко, але впевнено взяв її за зап'ястя.
Вона інстинктивно смикнулася та він лише притягнув її трохи ближче не завдаючи болю і не дозволяючи втекти.
Їхні погляди зустрілися.
— Ти справді думаєш, — тихо промовив він, — що мене можна купити?
Його очі ковзнули до відкритої скрині.
— Кристалами?
Потім знову повернулися до неї.
— Або навіть цілим королівством?
Еналлія мовчала.
Її серце билося надто швидко.
— Я прийшов не за цим.
Він повільно нахилився.
На мить зупинився зовсім близько, даючи їй можливість відсторонитися, але вона не відступила і саме цієї миті зробила помилку.
Вона втратила пильність.
Нардін відчув це миттєво.
— Нар...
Не встигла договорити його рука впевнено одним рухом завела їх їй за спину.
Не грубо.
Але так міцно, що вирватися було неможливо.
Її груди різко піднялися.
— Відпусти...
Вона смикнулася.
Даремно.
Він лише притягнув її ще ближче.
Настільки, що між ними майже не залишилося повітря.
— Це все? — тихо запитав він.
Його гарячий подих ковзнув по її щоці.
— Це вся ціна, яку ти призначила мені?
Її серце шалено билося.
— Відпусти...
— Ні.
Він дивився просто їй у вічі.
— Бо ти тікаєш від мене.
— Я...
Вона хотіла щось відповісти, але не встигла.
Нардін нахилився і цього разу поцілунок був зовсім не схожий на попередні.
У ньому було все.
Страх, який він пережив, коли побачив уламки, що летіли в неї.
Лють, із якою проривав бар'єри.
Полегшення, що вона жива.
І кохання, яке більше не хотіло мовчати.
Він цілував її так, ніби доводив кожним дотиком:
"Ти можеш віддати мені всі кристали світу. Можеш запропонувати королівства. Можеш навіть наказати мені піти. Але себе ти мені не відкупиш."
Лише коли їй забракло повітря, він повільно відсторонився.
Їхні лоби майже торкалися.
Він ще тримав її руки, а його голос був тихим, але впевненим.
— Послухай мене уважно, Еналліє.
Він перевів погляд на відкриту скриню.
Потім знову на неї.
— Я не прийшов за твоїми скарбами.
Його пальці ледь сильніше стиснули її зап'ястя.