6

Король пісків
Кров уже зупинили.
Рана пекла, але була чистою — рівна, майже акуратна. Маги мовчки працювали, затягуючи її піском і чарами, але в повітрі стояло інше — обурення.
— Вона зрадила, — прошипів один із магів, не стримавшись. — Перед усіма.
— Вона вдарила короля, — додав інший. — Добровільно.
Син Нардіна стояв збоку, стискаючи кулаки так, що побіліли кістки.
— Він мало не загинув, — глухо сказав він. — Через неї.
Нардін підвів голову.
Рух був повільний, але досить одного його погляду, щоб у залі стало тихо.
— Досить, — сказав він. Голос хрипкий, але твердий. — Ще одне слово — і я вважатиму це не турботою, а наклепом.
Маги обмінялися поглядами.
— Але ж… — почав хтось.
— Я сказав: досить.
Він обережно поклав руку на перев’язаний бік і вдихнув. Боліло. Так, боліло. Але не так, як могло б.
І саме це було важливо.
— Удар був розрахований, — продовжив Нардін спокійніше. — Кут. Глибина. Напрямок. Вона пішла між ребрами, ковзнула по м’язу. Жодного органа.
Він подивився на свого сина.
— Так б’ють ті, хто не хоче вбити.
Син ковтнув повітря.
— Але навіщо тоді…?
Нардін на мить заплющив очі.
Перед ним знову постав її погляд.
Не розпач.
Не страх.
І навіть не провина.
Попередження.
Він зрозумів усе в ту ж секунду, коли клинок увійшов у бік.
Дивись. Довірся. Не зламай гру.
— Вона зробила рівно стільки, скільки було потрібно, — тихо сказав він. — Ні більше. Ні менше.
— Ти її захищаєш, — хтось кинув різко.
Нардін підняв очі.
— Я захищаю розум, — відповів він. — А не емоції.
Він повільно підвівся, спираючись на стіл.
— Якщо б Еналлія хотіла моєї смерті — мене б тут не було. Запам’ятайте це.
Маги мовчали.
Син Нардіна дивився на батька довго, а потім тихо спитав:
— Ти віриш їй?
Нардін усміхнувся — ледь помітно.
— Я не вірю словам, — сказав він. — Я вірю діям. А її дія була точнішою за будь-яку клятву.
Він повернувся до піску, що ще тремтів від далекої магії.
— Вона грає в дуже небезпечну гру, — додав тихо. — І якщо ми почнемо сумніватися… ми її програємо разом з нею.
У залі знову запала тиша.
І цього разу — вона була згодою.

— Батьку…
Він підвів очі. 
— Ти не мав її прикривати так відкрито, — сказав він тихо. — Ти зробив із неї мішень.
Нардін усміхнувся куточком губ.
— Вона і так мішень, — відповів він. — Але тепер — не самотня.
Він перевів подих. Пісок під пальцями повільно збирався в тонкі лінії, реагуючи на його стан.
— Ти бачив її очі? — спитав він.
Син кивнув.
— Саме тому я і боюся, — сказав він. — Вона не виглядала так, ніби програла.

Нардін закрив очі.
— Бо вона не програла, — прошепотів хлопець. — Вона рахувала.
Він обережно торкнувся перев’язки — і раптово біль змінився. Став іншим. Глибшим. 

— Вона зробила цей удар не заради мене, — сказав він хрипко. — І навіть не заради себе.
Син зблід.
— Ти відчув?
— Так, — кивнув Нардін. — У момент, коли клинок увійшов… щось потягнуло. Наче нитка натягнулася між світами.
Він повільно підвів голову.
— Камінь життя не мовчить, коли висмоктують силу...
Тиша впала важко.
— Елла… — син ковтнув. — Вона ж ще…
— Саме тому, — перебив Нардін. — Еналлія не могла бити інакше. Якби вона вдарила сильніше — нитка б обірвалася. Якби слабше — Енур би запідозрив.
Він гірко всміхнувся.
— Вона йде по лезу. 
Син сів поруч, вперше дозволивши собі втому.
— Що ми можемо зробити?
Нардін повільно підняв руку — і пісок у залі заворушився, складаючись у символи стародавніх кланів.
— Підготувати шлях, — сказав він. — Якщо вона знайде тріщину — ми маємо вдарити туди одразу. Без вагань.
— А якщо ні?
Нардін відкрив очі.
— Тоді ми витягнемо Еллу силою, — сказав він тихо. — Навіть якщо це зруйнує півпустелі. Передай магам, — додав він. — Нехай готують дзеркальні печаті. 
Син кивнув.
— А якщо хтось не погодиться?
Нардін усміхнувся — цього разу холодно.
— Тоді пісок навчить їх.
Нардін запитав у сина, як тому вдалося проникнути в Царство Гострого Меча.
— Купол там один із найміцніших. Його не пробивають випадково.
Молодий хлопець опустив погляд. 

— Мені допомогли. На ринку Вогняного Яру я почув розмову… Двоє говорили, що в куполі є тріщина. Вони збиралися проникнути туди, щоб побачити молоду спадкоємицю.
Він на мить замовк.
— Я… спокусився помстою. Заплатив їм. Вони провели мене просто до її покоїв.
Нардін повільно вдихнув.

 — Навіщо тобі була та помста, — тихо спитав він, — якщо я здійснив її ще сімнадцять років тому?
Син гірко всміхнувся, але в очах стояла плутанина. 

— Я не знаю… Емоції тоді взяли наді мною гору.
Він підняв погляд.
— А коли я її побачив… злякану, заплакану — і таку красиву… моє серце ледь не збожеволіло.

— Ти розумієш, — нарешті промовив він, — що ти зробив?
Син стиснув кулаки.

 — Я думав, що розумію.
— Ні, — Нардін похитав головою. — Ти торкнувся не ворога. Ти торкнувся королеви майбутнього.
І зламав рівновагу, яку я будував сімнадцять років.
Хлопець різко підвів погляд. 

— Вона… не була схожа на ту, що я уявляв.
— Бо ти уявляв символ. А побачив людину, — сухо відповів Нардін.
Потім додав тихіше:
— І саме тому твоя помста перетворилась на слабкість. Як моя ,коли побачив вперше Еналлію.
Син ковтнув.

 — Я не торкнувся її в той день.
Нардін різко підняв очі. 

— Але хотів. Вони занадто солодкі для нас ,щоб втриматись,чи не так?
Тиша впала, мов важка завіса.
— Тож та тріщина була западнею , — продовжив король пісків.- Сплановано було до деталей.
Ми відкрили дорогу тим, хто тепер тримає Еллу і королеву .
Ім’я зависло між ними, мов рана.
— Ти знаєш, що з нею зараз? — спитав хлопець.
— Ні… — прошепотів батько. — Але я знаю… щось не так.
Нардін повільно підвівся, спираючись на стіл. 
— Запам’ятай це відчуття, — сказав він глухо. — Бо це  страх втратити кохану.Це відповідальність.