5

Темний коридор підземелля  тягнувся вперед, немов глотка звіра. Каміння під ногами було мокрим, холодним, з кожним кроком повітря ставало густішим від магії, що пульсувала у стінах.
Еналлія йшла першою. Її кроки — впевнені, рівні, але всередині все ще кипіло.

Страх за доньку.
Лють .

Нардін ішов позаду мов тінь: мовчазний, напружений, але зосереджений на кожному порусі її плечей.

Він чув, як її дихання зривалося часом надто різко.
Він бачив, як вона раз у раз перебирає пальцями руків’я меча, стримуючи себе, аби не рватися вперед із криком.

— Зупинись на мить, — неголосно сказав він.
— Не смій…
— Це не наказ. Це… прохання.

Еналлія різко озирнулася. Її очі спалахнули, що пробивався крізь броню.

— В нас немає часу.

— У нас є кілька подихів. Ти тремтиш.
— Я не тремчу.
— Тремтиш. Від злості. Від того, що мало не сталося… — його голос знизився. — Ти не можеш увійти в це місце такою...

Вона на секунду відвернулася, грудна клітка різко підвелась — наче вона ледь стрималась.

Нардін ступив ближче, але не доторкнувся, тільки нахилився трохи вперед.

— Ти повернеш її. Ми повернемо. Але лише якщо ти увійдеш туди не як мати, що боїться за доньку…
а як королева, яка карає.

Вона повільно підняла голову, і в її погляді блиснуло щось, що він хотів бачити — чиста, холодна рішучість.

— Добре. 

Вони пішли далі. Земля глухо заворушилася ще до того, як вони ступили .
Спершу — тиша.
Потім шурхіт, немов сотні пальців ковзнули по камінню.

— Засідка, — встигла прошепотіти Еналлія.

Перший вогняний шар вдарив просто над її головою. Вибухнув на стіні.
Другий — у землю перед нею, вибивши з-під ніг камінь і пил.
Третій летів уже прямо в груди.

Але Нардін підняв руку.

Пісок піднявся вгору вибухом золотого вітру, створивши щит, що поглинув полум’я і погасив його у власній круговерті.

— Тримайся за мною, — сказав він.

Та Еналлія вже рвалася вперед.

Маги в червоних мантіях рушили на них всім фронтом.

Вогняні кулі летіли з обох боків, вибухаючи гарячим шквалом.
Блискавки розтинали повітря, б’ючи в камінь так, що тріщини бігли по стінах.
Хвиля  магії скотилася, мов  приплив, збиваючи повітря з грудей.

Еналлія підняла меч:
— Позаду! Ліворуч!

Та Нардін стримав її за руку.

— Дай моїм магам виснажити їх.

Він підняв обидві руки вгору.

Його маги, що стояли позаду — шестеро елітних пісчаних воїнів — одночасно зробили крок уперед.

І світ вибухнув.

Їхня магія не була яскравою, як вогонь ворогів.
Вона була загрозливо тиха, концентрована, як піщана буря перед смертю.

Перший маг Нардіна підняв посох, і навколо його рук виріс смерч піску. Він кинув його вперед —
і смерч змітав вогняні кулі, наче вони були легкими іграшками.

Другий маг створив ланцюг з піщаних лез, який розкручувався круговим рухом, ріжучи в повітрі блискавки і розсікаючи їх на іскри.

Третій опустив долоню на землю —
і з-під ніг ворогів виросли стріли піску, підбиваючи їх і змушуючи збиватися з ритму.

Четвертий затис у руках грудку піску — і видув її вперед.
Піщані частинки перетворились на тисячі мініатюрних куль, що вдарили по ворогах як град, збиваючи концентрацію і руйнуючи руни на їхній шкірі.

П’ятий створив захисний купол навколо Еналлії , Нардіна і його досі мовчазного сина, ковтаючи хвилі  магії.

Шостий, найстарший, просто підняв руку —
і тіні, що повзли стінами,  стихли. Він заблокував саму основу чужої магії.

— Виснажують, — тихо сказала Еналлія, спостерігаючи, як вороги починають втрачати координацію.

— Так, — Нардін стиха усміхнувся. — Це лише початок.

Маги  знову підняли руки.
Їхні очі палали ще сильніше.

І раптом — усі разом вони відкинули голови назад і закричали.

Червона магія вирвалася з їхнього рота стовпами, наче вогняні ріки.
Вона крутилася, перепліталася, і за секунду перетворилася на єдину величезну хвилю, що накочувалась зовсім як живий вогняний звір.

— ПРИГНУТИСЯ! — крикнув Нардін.

Еналлія кинулася додолу.

Вогняна хвиля з ревом пронеслась над їхніми головами, лизнувши стелю і зриваючи шматки каменю.

Маги Нардіна витримали — але їхні щити затріщали.
Перший маг упав на коліна.
Другий схопився за груди.
Шостий зціпив зуби так сильно, що на скронях вибухли судини.

— Вони не витримають другої такої хвилі, — сказала Еналлія, підводячись.

— Повинні, — відповів Нардін. — Їхнє завдання — виснаження.

Еналлія повільно зняла піщаний пил з меча.
Очі її холодніли.
Подих став рівним.
 

Попереду нарешті заворушилось світло. Вихід до печери , яку маг перетворив на темний храм.

Стовпи з мерехтливих руничеських символів утворювали коло. Посередині — кам'яна чаша, з якої підіймався стовп блакитного диму.

Дим складався… з дитячого голосу.

Елла.

Її слабкі крики, перемішані з плачем, лунали з усіх сторін, то ближче, то далі, немов хтось крутив звукове колесо.

— Це ілюзія.— прошепотів Нардін.
— Ні. Це в’язниця пам’яті. Він смикає її спогади як струни, — відповіла Еналлія стискаючи меч.

Нардін ледь помітно кивнув, але в очах його промайнуло те саме, що й у неї:
якщо маг торкнувся пам’яті дитини — він переступив межу.

Еналлія зробила крок уперед.
І світ змінився.

Звуки відступили.
Гул бою, подих Нардіна, шипіння магії — все згасло.
Лишився тільки її власний крок, що віддавався глухо й довго, наче коридор раптом простягнувся на милі.

— Не вір цьому, — застеріг Нардін позаду, але його голос здався віддаленим, наче тремтів крізь воду.

Перший стовп руничного кола освітився, і з диму до неї вибігла Елла.
Маленька.
Розгублена.
З тремтячими ручками, що тягнулися до матері.

— Мамо… мамо, боляче…

Еналлія застигла.
У серці щось рвонуло — але вона вже була не та мати, що рветься в бій із криком.
Вона стала тією, про кого говорив Нардін — королевою, яка карає.