4

Еналлія вже  стояла на уламках стіни, вдивляючись у червоне  марево, що затягнуло небо над їхніми головами. 

Вона нервово потерла виски. Її жахало навіть думати, що це могло бути.

Кроки позаду.
Вона не обертається — і так знає, хто це.

— Ти  все тримаєш у собі, — тихо промовив Нардін.
Він зупинився на відстані витягнутої руки. Не ближче, ніж вона дозволяла. Але й не далі, ніж він сам міг витримати.

— Ти  хочеш витягнути з мене те, що я не хочу казати, — буркнула Еналлія і зітхнула. — У мене… немає відповідей. 

— Страх — це нормально, — відповів він спокійно.

Вона різко обернулася.

— Ти нічого не знаєш про мій страх. 

Нардін тільки нахилив голову — як людина, яка слухає, а не захищається.

Вона знову відвернулася. Тиша між ними була дратівлива, гостра. Вона стискала кулаки, шукаючи в собі хоч щось тверде.

— Я… знаю цю силу, але не хочу згадувати. Не хочу визнавати, що вона десь близько. Що вона дихає поруч.

Нардін повільно підійшов ближче. Дуже повільно — так, щоб вона встигла відступити, якби хотіла.

Вона не відступила.

— Ти не сама в цьому, — сказав він тихо. — Я поруч. І я не покину тебе, навіть якщо ти відштовхуватимеш.

— Чому? — голос її зірвався. — Чому ти взагалі поруч? Ти ж мені нічого не винен.

Він зітхнув і всміхнувся ледь чутно.

— Бо іноді… душа сама вибирає, кому бути поруч. Навіть коли мозок кричить “не треба”,-
пауза. — І твоя душа теж це знає. Просто боїться вголос сказати.

Еналлія заплющила очі.
Так просто — й так боляче.

— Я не знаю, чи можу довіряти тобі, Нардін.
— Я знаю, — м’яко відповів він. — Тому й не прошу довіри. Прошу лише дозволити мені бути. Тут. Біля тебе.

Вона відкрила очі. Їхні погляди зустрілися — не як між союзниками, і не як між ворогами. Навіть не як між друзями. Ближче. Глибше. Небезпечніше для обох.

— Добре, — прошепотіла вона. — Будь. Але… я не обіцяю, що не втечу.

— Я не обіцяю, що не спіймаю, — тихо всміхнувся він.

Еналлія стояла перед ним, намагаючись не видати, як сильно вразили її  слова. Нардін не рухався — лише дивився на неї так, ніби в світі зараз не існувало нічого, окрім її подиху.

І саме в цей момент вона помітила: його рука легенько потягнулася назад, за спину. Не різко, не демонстративно — якось так, наче він вагався, чи варто це робити взагалі.

Він витяг руку вперед.

Між його пальцями був маленький польовий букетик — такий простий, що його можна було не помітити серед бур’янів на узбіччі. Декілька синіх дзвіночків, трохи жовтуватих трав, одна біла зірчаста квітка. Ні стрічки, ні прикрас.

Лише щирість.

Еналлія застигла.
Вона не була готова до цього. Вона чекала поради, наказу, хитрості, навіть грубої підтримки. Але не… цього. Не м’якої, тихої уваги, яка прогрівала, як сонце після довгої зими.

Він простяг букетик ближче.

Еналлія відчула, як серце різко вдарило в груди — так гостро, що вона мимоволі вдихнула.
Вона сама не помітила, як простягла руку назустріч.

Пальці торкнулися стебел. А потім — випадково, дуже м’яко — торкнулися і його пальців.

І цей дотик, ніжний, короткий, але такий теплий…
Наче хтось зачепив струну всередині неї, зарослу пилом.

Вона заплющила очі на півсекунди — лише щоб приховати, як сильно задрижав подих.

Коли вона знову глянула на нього, він стояв так само, не тиснув, не наближався, не вимагав відповіді.
Просто був поруч.

— Я… не знаю, що сказати, — прошепотіла вона.

— Тоді нічого не кажи, — ніжно відповів він. — Просто тримай. І дозволи собі хоч на мить відчути, що світ не весь складається з війни.

Еналлія опустила погляд на букет.
Малі, прості квіти.
Але руки її тремтіли так, ніби він подарував їй серце.

Її серце стукало шалено — і вона вперше не намагалася його вгамувати.
Їй хотілося сказати щось гостре. Відвести погляд. Пожартувати. Зробити будь-що, аби не допустити того, що піднімалося всередині — тепло, тривога.

Але замість цього…
Вона просто видихнула й дозволила собі вперше за багато років відчути слабкість .

Його погляд став глибшим, м’якшим.
Він   ледь-ледь нахилився головою, неначе пропонуючи притулитися, але не змушуючи.

— Ти не мусиш бути сильною зі мною, — тихо сказав він. — Ніколи.

Ці слова проникли в неї глибше, ніж будь-яка магія.
Еналлія відчула, як щось тепле, трепетне зламало останній бар’єр, який вона тримала між ними.

Він зробив один крок вперед.

І перш ніж усвідомила, її чоло ледь торкнулося його грудей. Вона не обіймала його — просто стояла так, дозволяючи собі спертися.

Лише на мить.

Нардін мовчки притулив долоню до її волосся, дуже обережно, так, ніби вона могла розсипатися від сильнішого дотику.

Її дихання перехопило.Вона заплющила очі.

Його друге плече, тепле, сильне, рухнулося трохи ближче, але все ще обережно, так, ніби він питав дозволу кожним дотиком. А вона не відійшла.

Навпаки — притиснулася щільніше.

Букет у її руці затремтів разом із пальцями.

— Я не знаю, чому довіряю тобі… — прошепотіла вона.

— Бо твоє серце знає правду раніше, ніж твій розум, — відповів він тихим, майже ніжним сміхом. 

Її губи ледь торкнулися тканини його сорочки, коли вона зробила глибокий, хрипкий вдих.
Вперше  дозволила собі бути жінкою, а не королевою, не воїном, не стіною.

Лише собою.

І поряд із ним це було…
не страшно.

А дивовижно легко.

Еналлія повільно підняла погляд.
Спершу — на його ключицю, потім — на шию,
і нарешті… на губи.

Вони були занадто близько.
Занадто теплі.
Занадто справжні.

Нардін завмер, наче вловивши зміну в її диханні.

Він дивився на неї так, ніби кожен її рух був окремим світом.

Його рука, що лежала на її волоссях, ковзнула нижче, до щоки, великого пальця торкнулася її вилиці — легше за подих, ніби він боявся завдати болю навіть повітрям.