2

Перед очима стояла лише одна картина…
Донька в жаху кликала на допомогу, але завдяки ретельній підготовці Енналія не почула голос Елли.

— Енналія, портал не піддається, потрібно…
— Говори! — різко перебила вона.
— Відкрити купол.

Не вагаючись, Енналія зняла захисний купол, не думаючи про наслідки. Це було заборонено в будь-яких умовах: у противному випадку вона втрачає статус цариці та право правити. Купол можна було закривати, але не відкривати — його потрібно було тримати за будь-яку ціну, навіть ціною власного життя і життя родини .  Та вона не вагалась .Відкривши його, володар землі піддавав свої землі нападові ворожого клану та ризикув втратою права володіти своїми землями .

Енналія зуміла закрити купол після себе, запечатавши його власним життям в прямому сенсі слова. Вона розрізала долоню, залишивши кривавий слід на куполі разом зі своїм іменним каменем життя. Він вийшов з неї разом із кров’ю. Часу залишалося обмаль, щоб повернути свою кровинку , вижити і врятувати доньку .

Похищення явно було заздалегідь сплановане. Сліди ретельно зачищені. Але чому тоді Елла не залишила магічного сліду, щоб її шукали у правильному напрямку? Енналія, немов досвідчений сищик, оглядала кожен камінь, вдихала запахи і спалахувала рештками сил, щоб віднайти рідну силу доньки.

Можливо, дочка весь цей час була без пам’яті? Якщо їй заподіяли шкоду, Енналія зруйнує все, що дорого ворогу. Навіть волосинка, що впаде з голови Елли, стане приводом для кари — цариця накаже викрадача так, як йому й не снилося. Неважливо, з якого племені він, неважливо, що Енналія проти вбивства. На кону — життя її доньки, спадкоємиці Гострого Меча.

 І все ж, крупинка піску Жовтих Пісків промайнула перед очима в пульсуючому мареві. За куполом ховалася інша раса, інше магічне марево.

Енналії довелося проходити ці бар’єри ціною власного життя. Зволікаючи ще кілька годин, вона б втратила єдину зачіпку безслідно.

Відкривши портал, батько доньки — так вона завжди його називала, Енна— сміливо  зробила крок у верхню частину клану повітря,.

-Зараз Ен ,-так він її ще ніколи не називав. 

 Енналія одразу потрапила в неочікувану пастку, не встигнувши перевести подих. Простір повітря обмежував рухи в радіусі метр на метр. Скільки не намагалася штовхати невидиму перешкоду, нічого не виходило. Сконцентрувавши потік енергії в руках, вона заплющила очі й уявила себе у кімнаті, а не у квадраті. Рухами рук у повітрі відкрила ворітні двері ворога.

Але двері виявилися не одні. Двері за дверима відкривала Енналія, не зупиняючись навіть тоді, коли енергія на нулі. Для повного відновлення потрібно буде добу — часу не було. І потрібно було ще наполегливо працювати, щоб дістатися до доньки.

Коли відчинилася остання двері, Енналія полетіла на зелену траву, махаючи руками й ногами, жадібно вдихаючи повітря. Здавалося, повітря   не вистачало. Приземлившись у відточеній позі воїна, як кішка, вона помітила золоту пилюку. Вона була чітка, але тонка, ускользаюча. Хапаючи її, немов мотузку, Енналія телепортувалася до залу, де проходив банкет.

Опинившись за столом, цариці підсунули їй залізний кубок з вином. До неї плавно наблизилася королева, мов стояла на літаючій платформі. Вона виглядала надзвичайно доглянутою, стрункою, граціозною. Літ близько п’ятдесяти, але без ознак старіння — жодної зморшки, лише пара сивих пасм у волоссі. Утягуючий корсет надавав ще більшої елегантності та грації. Руки покривалися перламутровою лускою. Сирена. Врятуватися від їхніх чар неможливо.

Енналія довго читала про цей народ і завжди захоплювалася їхньою здатністю, але побачити їх наживо — це була величезна честь.

— Пий. Їж. Насолоджуйся...
Сьогодні — великий день єднання сердець. Сам Блакитний Місяць тебе прислав до нас .

Жінка у бордовій, замшевій сукні промовила це гіпнотичним голосом, від якого у повітрі закрутилася солодка мла. Її слова тремтіли, наче струни, і відгукувалися десь у глибині свідомості. Опиратися було неможливо.

Навколо пахло вином, потом і пристрастю. Сміх, брязкіт келихів і поцілунки перепліталися, наче музика гріха.

— Пий, — прошепотіла королева, і голос її став м’яким, як шовк, але владним, як наказ.

Її волосся — туго заплетена коса, схожа на корону, — раптом зарухалась під косинкою. Зелені очі світилися чарівним вогнем, що тягнули до себе, мов полум’я метелика.

Погляд королеви вп’явся в Енналію. І келих за келихом зникав у її руці. Свідомість розчинялася у вині, у голосах, у блиску світла.

— Іди, моя королево гострого меча...
До мого сина — володаря блаженства.
Ти гідна його. Він чекає на тебе.

Енналія підвелася. Світ хитнувся. Коридор здавався нескінченним, стіни — пульсували живим диханням. Ноги самі несли її вперед, на зустріч із тим, хто чекав її.

Її тягнуло — солодко, нестримно, як бджолу до пелюстка. Усі думки розтанули, залишилось лише передчуття.

Та раптом…
Краєм ока вона помітила у вікні блиск — мов крихітна зірка, пилинка, що світилася власним світлом. Сяйво піску тріпотіло,манило.

Воно манило — туди, де істина.

Енналія зупинилася. Тіло рвалося до дверей, але душа тяглася до світла.
Вона зробила крок  до світла— і невидима сила відкинула її назад.
Зробила ще один — і знову потягло до дверей, де чекав син королеви.

Її охопила боротьба: між покликом чар і залишком волі. Повітря навколо згусло, мов під час бурі. Вітер штовхав її до дверей, але вона впиралася, схилялася вперед, крок за кроком долаючи невидимий опір, немов ішла крізь саму магію.

— Згадай, навіщо ти тут… — шепотів її внутрішній голос. — Згадай себе…

І цей шепіт, тихий, але впертий, розітнув чари, мов меч.
Енналія падала, вставала, знову йшла вперед — і все одно опинялася біля тієї ж двері, майже торкаючись її ручки.
Здавалося, вона вже тисячу разів намагалася дотягнутися до блискітки пильці — і все марно. Хотілося кричати, плакати, рвати повітря руками, аби тільки вирватися.
Голоси в її голові сплелися воєдино — Нони, доньки, королеви, її власні. І коли вже здавалося, що шансів не лишилося, щось наче виштовхнуло її з туману забуття.