Вкрадена доля

   Гроза насувалася швидко, нагнітаючи в повітрі відчуття особливої незахищеності. Темні хмари нависали над головою, наче переповнений водою тент, який почав потроху протікати і врешті-решт, не в змозі протистояти блискавицям, змушений був розірватися потоком дощу і голосним громом!

– Ой-йой! – вирвалося у Василя мимоволі, коли нова блискавка вдарила у старезне дерево перед ним. – І чого мене понесло до лісу в таку негоду? Бачив же… Так, ні, адреналіну захотілося! Спочатку – в ялину, а потім – в тебе, Василю! – бубонів парубок, пробираючись через лісові зарості до стежини, яка от-от повинна була з’явитися після чергової відхиленої гілки. Але рятівна стежка вперто ховалася, а на Василеві вже не було сухої нитки.

   Насувався вечір і залишатися на ніч в лісі було вкрай не розумно. Ні, звичайно ж, хлопець не був боягузом та й у казочки про привидів не вірив (або не хотів зізнаватись). А їх він чув вдосталь, особливо, коли працював взимку з іншими лісниками. Тоді, впоравшись із роботою, вони сідали в маленькому будиночку, розкладали свої нехитрі харчі, заварювали чай з малини і, підкріпившись та зігрівшись, починали розповідати історії. Ігор, наймолодший, любив посмішити своїми (невигаданими!) пригодами. От і сьогодні сом, якого він виловив , за п’ять хвилин розповіді «збільшив» свою довжину і вагу вдвічі!

– Ще скажи, що тобі на гачок потрапило озерне чудовисько і відкупилося цілою скринею золота! – спересердя кинув Василь, якого ці історії зачепили за живе ( в глибині душі він заздрив Ігореві, бо той і справді був неабияким рибалкою, але, щоб вже таке вигадувати!). Ігор на хвильку замовк і вже серйозно відповів:

– Та ні, золото потрібно шукати в цьому лісі. Кажуть, що того, хто не побоїться їй допомогти,  Марія засипле золотом. Отакенну гору віддасть, – Ігор розвів руками. – Може ще й трохи діамантів докине! Я не брешу, точно кажу! Дід Микола може підтвердити, він бачив її. Правда, діду, скажіть?

   Дід Микола, найстаріший лісник, ніколи не втручався в оповідки молодих, тільки тихо посміхався у вуса і інколи жартома зупиняв особливо невгамовних:

– Постій трохи, а то дим з-під носа почав виходити! («дим з-під носа» -  казати неправду).

   Але тепер він спідлоба зиркнув на Василя і кинув глухо: «Бабусю свою спитай!». Вдарив кулаком по столу і вийшов  з будиночку, залишивши двері прочиненими. Таким розлюченим Миколу ще не бачив ніхто.

– А, що я такого сказав? Василю, твоя баба справді щось про це знає? – не вгавав Ігор.

– Та досить вже, справді, як діти маленькі! Он, діда Миколу довели своїми казками! Гайда, робота чекати не буде та й сонце зараз сяде. – Василь згріб крихти зі столу і вийшов, за ним розійшлися й інші.

   Того вечора Василь за звичкою заглянув до бабусиної кімнати. Там було тихо, бабуся спала. Останні тижні вона заслабла і лікарі тільки розводили руками: що візьмеш – вік бере своє. Хлопець збирався йти, але раптом бабуся відкрила очі і кволо махнула рукою, запрошуючи ввійти.

– Як ти, бабусю?

– Нічого, слабка, але то – неминуче. Як твій день пройшов?

   Василь не наважувався, але слова діда Миколи засіли в його голові і він обережно спитав:

– Бабуню, ти щось знаєш про Марію? Хлопці сьогодні говорили, та й дід Микола…

   Враз стара зблідла, з очей покотилася сльоза, одна, друга… Через хвилину бабуся розридалася і Василь перелякано, картаючи себе за дурні слова, намагався її заспокоїти, але жінка гарячково зашепотіла, захлинаючись:

– Я дуже винна! Не хотіла, щоб все так вийшло! Цей гріх не можна пробачити…

   На шум з кухні прибігла Олена, Василева мати.

– Що ти накоїв? Навіщо тривожиш її? Заледве трохи задрімала, а ти вже й розбудив! Йди поїж краще, хай вона відпочине. – Мати пригрозила синові і вийшла з кімнати.

  Бабуся очима показала на книгу біля свого ліжка.

– Візьми … там, в книжці… моє вічне нагадування… Допоможи їй, бо я не змогла…

  Василь розгорнув сторінки і побачив звичайний залізний ключ – старий, навіть трохи заіржавілий.

– Ти ще довго будеш їй надокучати? Йди їсти! – гримнула мати з кухні.

   Хлопець підхопився, але бабуся взяла  його руку, як рятівну соломину, безмовно благаючи очима, повними розпачу і він пообіцяв, напевно просто, щоб заспокоїти її…

   Чому він згадав про це зараз – в лісі, мокрий, змерзлий і готовий почати кликати на допомогу, бо стежки так і не видно? В розпачі Василь несміливо гукнув:

– Агов! – У відповідь – лише гуркіт грому.  – Е-е-ей! – І, раптом  неподалік почувся дивний стук – хтось  наполегливо намагався привернути увагу! Василь продерся через гущавину і побачив на узліссі хатину, звідки і лунав звук – здається, всередині хтось був. Через хвилину Василь вже був біля будинку – двері виявилися зачиненими, а у вікні - дівчина, схожа, як дві краплі води на його бабусю – ту,  на старому весільному фото! Василь закляк і щойно відкрив рота, як пролунав страшний гуркіт. Величезне дерево заскрипіло і повільно почало розламуватися. Найбільш частина з грюкотом впала на хатину і в ту ж мить в неї вдарила блискавка! За хвилину будинок спалахнув і миттю зник без сліду. Хлопець з жахом почав тікати і, перечепившись за колоду, впав. Останнє, що він побачив, перед тим, як втратив свідомість – стежину до села…