Основна частина

Вкрадена доля

Женя довго шукала роботу. Розсилала в різні місця своє резюме. Проходила співбесіди. Вже бувало діставалася майже до кінця, по всіх сходинках малого і великого начальства, яке відбирало собі кадри. Однак в останню мить, хтось чи щось, ставало на заваді. Тільки нерви псували.

Хто й придумав оті багатосходинкові співбесіди. Коли людину довго й нудно кормлять надіями, а потім безжально кажуть: «ні».

Велике збиткування… Якби Женіна воля, то вона б карала за таке жорстоке поводження з людиною. За собак навіть карають, а тут за людей.

Дівчина вже й змирилася, що робота їй не світить.

Яке ж було здивування, коли відома й багата столична фірма запропонувала роботу з першого заходу. Одне тільки було незрозумілим, що потрібно було пройти огляд у гінеколога. В жодній попередній компанії такого не вимагали. І сфотографували чомусь в різних ракурсах…

Але після цього взяли. Ще й на непогану зарплату. Хоча й це було дивним, бо робота, як для сьомого класу, якби писати вмів, а платять, мовби доброму спеціалісту. Відразу й виділили великі кошти на облаштування. Правда, змусили підписати купу документів. Та хто ж гроші дає без такого?

Зняла Женя квартиру – сама була іногородня. З віддаленого маленького містечка. Стала обживатися.

У великому місті життя веселе, жаль тільки – дороге. Проте, як більш-менш платять, то чого б і не жити, коли молода.

Так вийшло, що на роботі якось ні з ким не зійшлася. Два місяці проробила, а з жодною людиною не здружилася. Всі з нею, мов з начальницею. Офіційно, сухо.

– Ну, – думала Женя, – може так воно на великих фірмах заведено. Або з нею щось не так… Треба придивлятися, а з часом може все й поміняється.

Одного разу зайшов шеф. Здається саме на Женю подивитися:

(рос.) – Эта, новенькая?

– Вона, вона, – запобігливо сказала кадровичка, яка супроводжувала шефа.

Оглянув дівчину, немов рибу на базарі. Тільки що повертатися не заставив. Обдивився таким зажерливим поглядом, аж Жені на мить недобре стало. Великий, волохатий, якийсь весь чорний, з пекучим поглядом, він вселив у дівчину страх. Якби такий перейшов десь у темному провулку, вона б не то, що спротиву не вказала, а пікнути не посміла б.

Після цих відвідин колеги по роботі стали ще сухіші з новенькою. Було відчуття, мовби їй в жертву готували.

Однак пройшло декілька днів і Женя познайомилася ближче з дівчиною Олею, яка працювала в сусідньому відділі. Помогла невдача, що спіткала колегу. В кафешці, та, не могла розплатитися за обід – забула гаманець. А Женя прийшла на допомогу. Дала свої гроші. Так і зблизилися.

Проте на роботі Оля ніби сторонилася. От за обідами – зовсім інша справа. Балакала без упину. І все наче щось хотіла сказати, якимось важливим секретом поділитися. І мовби боролася з собою чи боялася чогось.

Врешті-решт не втерпіла, як всяка жінка, і вилила на Женіну голову таку інформацію, таку інформацію, що тій аж млосно стало.

Виявляється взяли Женю не на роботу, а ніби в гарем до шефа. І вибирали не за здібностями, а за вродою. До гінеколога посилали не просто так, а пересвідчитися, що нова «робітниця» незаймана. Тільки таких і приймають.

• Е, якшо так, то я на вашій роботі і дня не залишуся… Дякую, шо сказала, Олю. А я ше й думаю, чого до мене всі на відстані тримаються?… А це ж, виходить, вони мене вже за директорську пасію вважають.
• Не спіши, не спіши… Не знаєш куди попала… Наш шеф, Руслан, ше не таких обламував. Від нього не вирвешся… Не ти перша, не ти остання… Місяць-другий погуляє з тобою, натішиться й викине… Як добре будеш вести себе – десь влаштує, а, як ні – кажуть, всяко буває… Але, точно, шо нічого доброго. 
• А чого там рватися? Напишу заяву і поїду собі додому.
• Не поїдеш… Не дадуть.
• Тоді в поліцію звернуся.
• І це нічого не дасть… Руслан горілку п’є та в баню ходить і з прокурорами, і з поліцейськими… Ше й не з простими… Помочі від них не буде, тільки можуть пришити шо-небудь… От, кожного разу дивуюся, які ви там в своїх провінціях наївні. Немов з неба падаєте.
• Ну шо такого вони можуть мені зробити?... Не вийду завтра на роботу та й усе… На фірмі ніхто навіть не знає де я живу… У такому великому місті загублюся, як у лісі. Може повезе з новою роботою.
• Знають… І вулицю, і будинок, і квартиру… Шефова охорона даремно харчі не переводить. Спочатку будуть вимагати, аби гроші повернула, які взяла взайми на облаштування… А там знаєш які проценти, яка пеня?... Довго не розплатишся… Напевно, коли підписувала, то й не глянула. Рада була подарунку… А можуть сказати, шо ти вкрала шось на фірмі. От і вибирай тоді – в тюрму або до Руслана. І, знаєш, я вже жалію, шо тобі сказала… Дивись, видаси мене – буде мені каюк. Можуть закопати де-небудь. Ніхто й знати не буде куди поділася.
• Не видам… Слово даю… Але так ти мене огорошила всім цим, не знаю, чи додому дойду…

Валік, на фірму, куди влаштувалася Женя, постачав джерельну воду. Возив своїм стареньким бусом в бутлях, з рідних країв, аж з-під Маневичів. Спочатку запропонував для проби задарма. Вода всім сподобалася. Руслан навіть визнав: як її пити, менше сушить після перепою. Згодом підписали договір.