Глава 5

Я прийшла до тями від падіння на підлогу. Болі не відчувала, схоже, що я вже взагалі не здатна відчувати біль. Спробувала піднятися - не вистачило сил. У кімнаті було вщент темно. Навіть з вулиці жодного місячного промінчика не надходило до хати. А от крізь немаленьку дірку між дошками на підлозі, пробивалося світло.

Я припала до шпарини й спробувала вгледітися. Знизу був підвал чи льох. Там копирсалася молода жінка. Коси розтріпалися, обличчя я не бачила. Вона щось співаючи гребла якийсь мотлох. Жінка відійшла трохи в сторону від світла, її тінь здвинулась і побачила, що то не мотлох вона гребе, а кістки, черепи, одяг. Вона продовжувала наспівувати, а кості, на які вона наступала хрустіли під ногами.

Я не могла на це дивитися. Гори кісток, які колись били людьми. Чиїсь зниклі батьки, діти. Хтось їх шукає, сумує, страждає. Жах хвилями на мене накочував. Я відкривала і закривала рот, маючи бажання закричати, та не маючи можливості. Сталося диво. Кістляві руки, які не ворушилися, дотяглися до обличчя. Та обличчя не було. Був череп обтягнутий шкірою.

Я хочу жити. Я маю жити. Мені є заради чого і кого жити зрештою. Навіть, якщо я не пам'ятаю за ради кого, та я відчуваю що є хтось. Навіть, якщо я не пам'ятаю хто я, та все одно я маю право на життя. Підвестися нема сил, та і не треба. Я повзу до дверей. Вони відчинені. А на ґанку на мене чекає вовк. Тільки все на що я була здатна, я зробила. І далі що? Далі дочекатися на цю жінку і нехай робіть, що хоче. Бо зробити щось більше я не зможу, як би сильно я не хотіла. Я з останніх сил спробувала ще хоч трохи просунутись вперед і втратила свідомість.

Холодно. Кінцівки мої постійно за щось чіпляються. Коріння, гілки? Через призму марення і стомленості, я силувалась зрозуміти, що відбувається. Безрезультатно. Мене хтось кудись тягнув. Спина руки, ноги були подерті, чи залишилась хоч крапля крові в мені, щоб сочитися з мене? То я, мабуть, вже не дізнаюся.

Залишена у спокою була в м'якій траві з листям. Змерзла так, що зуби цокотіли, це і привело мене трохи до тями. Я була на березі чи то річки, чи то озера. Поряд сидів сірий вовчисько. «Десь я його бачила», - промайнула думка. Що я тут роблю? Як я тут опинилася? Думки, неначе колода карт, змішалися. І спіймати потрібну в такій мішанині було нереально. Вовчина продовжував на мене дивитися і переводив погляд на воду.

-Стій! Зупинись! Не роби цього?- Все ж таки вбивця мене наздогнала.

Можливо я і хотіла їй відповісти, проте не могла. Я такою безпомічною і слабкою ще ніколи себе не відчувала. Чи відчувала? Я не пам’ятала, та було відчуття, що це вперше. Тож я просто мовчки на неї дивилася. Вона потроху, не поспішаючи, рухалась до мене, я тим часом намагалася ближче до води. Вона підняла руки показуючи, що не бажає мені лиха.

-Наталко, послухай, будь ласка. В тебе галюцинації, тобі багато що здається, чого насправді немає. Якщо ти зараз пірнеш, то на тому обірветься твоє життя. В тебе ж сім’я і син. Ти пам’ятаєш сина?

Хитаю головою, а в душі, щось глибоко відзивається.

-Вони хвилюються і вже завтра по тебе приїдуть. Треба лише трохи зачекати. Ти зараз хворієш. -Я у розпачі та у ваганнях продовжувала дивитися на жінку, яка потроху наближалася.
-Не роби дурниць. Це просто галюциногенні гриби.

Сумніви побороли. Я перестала рухатися до води. Та тут загарчав вовк.

-Он воно як? Провідник! За що ж ти його отримала? - І просто кинулася до мене.

Перше, що сягнуло на думку, що вона того вовка не бачила по цей час. А коли вона чимдуж бігла до мене, стало зрозуміло, що нічого не встигну їй протидіяти. І коли душогубка була у кількох до мене кроків, я краєм ока помітила, що вовк був швидше за неї і я вже занурююся у холодну воду, захлинаючись. Мої легені швидко наповнилися. Тіло, яке не могло ворушитися, норовило борсатися, хоч і безрезультатно. Мене з неймовірною силою тягло на дно. Щось пробивалося і доказувало мені, що мене чекають, що за мною сумують і треба боротися.

На груди щось давило, легені дерло нестерпно і я силувалась відкашлятись. Поряд зі мною хтось кричав, хтось плакав. Вода виходила роздираючи мене з середини, вивертаючи зовні.

Навкруги мене метушилися чужі мені люди й мої друзі були поряд. Томка - моя подружка ридала поряд, все повторюючи, що вони переживали, коли мене не знайшли, організували пошуки, але і подумати не могли, що мене занесе аж до Берестуватого озера. З її слів, я оступилася і ледь не потонула, добре, що чоловіки помітили моє борсання у воді й вчасно встигли. Вона все не могла заспокоїтися, а я роздивлялася свої руки. Вони були звичайні, трохи синюваті, змерзлі, а в цілому, я ще була собою.

Я перебувала у якомусь дивному стані. Неначе я тут і не тут, щось на кшталт того, коли сниться дуже реалістичний сон і, прокидаючись, ти не можеш прийти до тями та розібратися де сон, а де дійсність.

Дочекалися швидку. Кутаючи в ковдру, і чиюсь куртку мене повели до карети швидкої. Пронизливий погляд зі сторони змусив мене огледітися. Між деревами стояла відьма Руслана і зло дивилася мені у слід.