Глава 4

Прокидаюсь від того, що мене хтось облизує. В очі неначе насипали піску. Зі стогоном і сльозами намагаюсь їх відкрити. Поряд зі мною сидить пес. Великий сірий і уважно дивиться такими розумними очима. Це не пес - вовк. Десь я його вже бачила? Де я?

Силюсь піднятися, усе тіло зведено судомою і кожен рух відзивається мільйоном голок, уткнутих в моє тіло. Я чомусь не боюся вовка. Знаю, що не образить. Поки що принаймні. Крізь пелену непрошених сліз, намагаюся огледітися. Я в якомусь сараї. Обшарпані стіни, колись були білені, затерта нефарбована підлога. Дошки вже напівзгнилі. Де я і як я тут опинилася? Пригадати не можу. Та місце мені знайомо.

Все ж таки, пересилюючи біль, підводжуся. Це хата! Стара покинута хата. У вікно ледь пробивається сонечко. Ще пічка тепла, отже хтось таки тут живе або навідується. Стояти важко, опираюсь об стіну. Під рукою шарудить обсипаючись глина з вапном, яким колись хату білили. Стіни шкіру свою міняють, промайнула думка. Дивлюся відсторонено на замазану руку і жахаюсь, щось пригадується, що я останнім часом постійно це роблю. Це не моя рука. Суха, одні кісточки обтягнуті шкірою. Шкіра уже не хворобливо бліда, а синя якась. Чи жива я ще? Треба вибиратися. Вовк стоїть і уважно на мене дивіться вичікуючи. Я вслід за звіром виходжу з хати й в голові паморочиться.

-Що ти тут робиш? -Переді мною стоїть жінка, очі чорні уважні та пронизливі. Я не знаю, що відповісти, бо не розумію, що я насправді тут роблю і де я.
-Погано себе почуваєшся?- Зі співчуттям.

Киваю, бо говорити несила, в роті пересохло, губи не рухаються. Та й ноги вже не тримають.

-Давай допоможу. -Скидає гілля, яким були руки зайняті та підтримуючи мене веде до хати. -Зараз я тобі дам напитися і відразу стане краще. Трохи відпочинеш, наберешся сил.
-Мені треба йти, мене чекають.
-Хто?
-Син.
-Син? Ти мені не казала, що в тебе син є.
-Ви хто? -Питаю вже в хаті, коли жінка садить мене на лавку.
-Як сина звуть? -Мовчу, уважно її роздивляюся.

Обличчя знайоме, пригадати не можу.

-Про сина розкажеш? -Нетерпляче мене питає.
-Ні!- Категорично. -Хто ти?
-Руслана я. Що ти мене не пам'ятаєш? Ти в халепу попала, я тебе врятувала.
-Хто ти? -Бо відчуваю, що це якийсь дурний сон. Один з тих, які бувають коли хворієш. Це ж не може бути правдою, марення якісь.

Намагаюся хоч щось пригадати та не згадується. В голові заволокло туманом, я намагаюся йти крізь і роздивитися хоч щось, все марно.

-Допивай, відразу стане краще.

Холодна вода обпікає горло, я кашляю.

-Ну от молодець.
-Хто ти? -Вже ледь ворочаю язиком.
-Хто, хто? Відьма! Не закривайся від мене. Все одно не вистачить тобі сил. Розслабся. То ти кажеш, що в тебе син є? Розкажи про нього!

Маленький хлопчик йде по лісу. Що він сам робить у лісі? Де дорослі? Гіркі сльози котяться з його очей. Рукавом витираючи, схлипує. Він отримав наганяю від діда, що без дозволу ліз на коняку. І ображений пішов до лісу. Я дивлюся на хлопчика і хочу заспокоїти, приголубити. Розказати, що дідусь злякався, бо кобила була не об'їжджена, її лише до воза ставили. І Слава Богу, що вона не скинула дитину.

Хлопчина раптом зупинився і застиг. Зробив ледь помітний крок назад. Що він побачив попереду на стежці? Я намагаюсь роздивитися, чимдуж придивляюся. І раптом теж бачу вовка, який стоїть і уважно дивиться у вічі. Я лякаюсь за хлопчика і зриваюся до нього, щоб встигнути раніше звіра. Та вовк не рухається, чогось чекає. Я добігаю до дитини та вже бачу перед собою дівчинку. Вони так схожі з тим хлопчиком, що щойно тут стояв. То це ж я! Це я стою і дивлюсь вовку у вічі! Це було вже?! Чи ні?

«Врятуєшся, якщо в озеро пірнеш».
-В яке озеро?
"В чорне".

Вовк повернувся і побіг до лісу.