Глава 3

-Привіт! -Радісно. -Як з’їздили?

Батьки на поминальну неділю їздили до маминого села. Село вже давно покинуте. Ще на початку дев’яностих усіх вивезли. Та люди збираються, скидаються грошима і наймають автобус, щоб поїхати й провідати своїх померлих рідних. Віддати їм шану, прибрати могилки та випити стопочку згадуючи. А цьогоріч батьки машиною поїхали.

-Стомилися трохи, а так все добре. До хати ходили. -Батько важко зітхає, бо скільки років пройшло, а болить досі.

І нехай це не його рідна хата, а мамина, та один і той же край. Он лише п’ять кілометрів і батькове село. По собі знаю. Там і дишеться інакше. І ніяка зона відчуження не лякає.

-Заросло усе. Трохи прочистив, щоб до хати дістатись. Ялинка впала, що біля хати була.
-Хату зачепила?
-Зачепила.
-До Ольхови їздили?

-Ні, доню. Дуже мені кортіло, я вже і біля дороги стояв. Там загородили, машиною навряд чи вийшло б, думав пішки. Та вовки. Побоявся. Та й на що там дивитися? Хати ж вже не має. Я пройшовся б рідними містами. Ех…
-Шкода. Нічого. Може колись вийде. Поїдемо з тобою разом. Візьмемо нашу машину, вона вище і по лісу спробуємо. -Хоча ми обоє розуміємо, що ніхто і нікуди не поїде.

Немає до кого їхати. Татових батьків ще в середині дев’яностих до себе тітка моя забрала до Києва. Вже нема в живих їх. Хату, що була в селі розібрали. Село покинуте. Хоч і кличуть до себе душу рідні краї, мучать її бідолашну, рвуть спогадами на шматки, а вона тримається і навіть не гонить ці спогади.

Побалакали ще трохи, порозповідав батько, про села покинуті, що проїздили, та й попрощалися. А мене як заклинило. Придаюсь спогадам, маруджу себе. Думками там, намагаючись згадати якнайбільше. Пам’ять дитини дуже слабка. Щось пригадую, а щось вже і ні. Іноді якимись уривками, іноді цілі дні пам’ятаю.

-Не треба чинити супротив, залиш усе як є! Ти ж не любила в дитинстві ці місця?
-Твоя правда! -Чогось потягнуло на відверту розмову,- захотілося поділитися наболівшим.

-Я була замала, щоб оцінити. Мій старший брат Пашка, тут і жив би. Щовихідних їздив до діда з бабою, допомагав і з худобою, і до лісу. Я ж навпаки не дуже хотіла їхати. Мені було нудно. В селі хати дуже віддалено одна від одної стоять. Хата татових батьків, по моїх спогадах, десь зовсім в лісі. Дітей не має, погратися ні з ким. Тому я до маминого села любила їздити, там в кожному дворі діти,- сміюся.

-Тоді тобі забути легко буде. -Вдоволено скрипить старий голос.

Щось з ним не так. Молодий же був? Чи то я щось сплутала?
Оглядаюся. Стара хата на одну кімнату, низькі стелі. Горить огарок свічки на підвіконні. А з вікна зовні дивиться на мене сама пітьма. Ні, там за вікном немає нічого. Просто нічого.
-Що там? -Зацікавлено питає мене жіночка, що сидить поряд і перетирає щось у ступі. Як же її звуть? Я точно знала. Та чомусь забула. І не зручно перепитати.
-Мені вже час,- підвожусь, -ніч вже. Турбуватимуться.
-Хто?
-Не знаю,- щосили примружилася, щоб пригадати, хто на мене чекатиме, хто турбуватиметься. -Хтось, мабуть.
-Сідай, -сміється лунко, -ще трохи потеревенимо, потім підеш вже.

Я плачу. Гірко і приречено, прикриваючи рот ковдрою, щоб не почули батьки. Вони гадають, що я вже давно сплю. А я сумую, я розриваюся між минулим і сьогоденням. Я хочу туди, де я була вдома, де я була на своєму місці, де все знайомо до кожного обірваного куща, ще зеленого і не доспілого аґрусу, до калини, що росте біля хати, до школи, що здавалося йти не дійти, а вона за два кроки від хати, до друзів, які в кожному сусідньому дворі. Я хочу до дому. Батьки не розуміють мене і не зрозуміють, я не зможу відчути нову домівку в цьому жорстокому і такому чужому для мене селищі. Де я чужа, де в мене не має друзів, де я не так розмовляю як усі, де я "термоядерна". Я ніколи не відчуватиму тут вдома!

Мені так погано, тяжко і гірко! І схлипи стають дедалі голосніше, не стримуюсь. Скріплять двері й до кімнати заходить тато. Я замовкаю, хоча це дуже важко. Адже легені розриває крик безвиході.

-Доню,- тихенько, щоб не розбудити мене, якщо я все ж сплю.

Так я все ж тримаюся, то батько виходить впевнений, що його дівчинка солодко спить. Не сплю тату. Мучуся! Мучуся кожною годиною, що я тут знаходжусь і вже немає сил ридати кожної ночі. І доводиться звикати, та так і не звикнути.

-Вперта.- Чи то з повагою, чи то з досадою.- Я стільки випила спогадів за своє життя. Різні люди траплялися. Були слабкі, були сильні, з деякими й воювати доводилося, та усі здалися. Чого ти за свої чіпляєшся, як потопаючий за соломину? Віддай.

Руслана дивилася уважно мені в очі. Така гарна жінка. Чого вона животіє у цій глухомані? Якщо їй тут так погано, як вона мені розповідає, то треба їй щось у своєму житті міняти, їхати десь. Тим паче, що її тут нічого не тримає.
-Тримає, моя дорогенька, ще і як тримає. Бо я живу дякуючи вашим жалюгідним або дорогоцінним спогадам. Довго живу. Твої не смачні, гіркі, та занадто цінні. Я їх ще в лісі відчула. На них йшла. Світлі такі, добрі, але, як виявилось, гіркі, болючі. Та я тепер від них не відмовлюсь і ти не відпускаєш. - Я уважно дивлюся їй в обличчя і не розумію, що вона від мене хоче.

Намагаюсь сконцентруватися хоч на чому. Виходить геть погано. Дивлюся у вікно, там ніч чорна і безжальна. І у склі відбиваються дві істоти. Стара потворна Баба Яга і мумія.