Глава 2

Восени ліс має свій неповторний аромат: трохи вогкий, грибний і якщо ви гадаєте, що він не пахне хвойною смолою та голками, то ви помиляєтеся.
Я вдихнула на повні легені, такий далекий і одночасно рідний дух. Як же я давно тут не була і як сильно моє серце рвалося хоч на мить повернути дитинство і відвідати ці краї. Коли в останнє?

Ми з батьком зійшли з Київської електрички. Був сонячний зимовий день. Стежка була протоптана, йшлося легко. Тато струшував на мене сніг з ялинок. Я так заразно сміялась. І в мене іскорки в очах замиготіли, до того сильно хотілося зробити теж саме, та я не доросла. Мені 10? Чи ще 9? Бабуся плакала. Ми зробили сюрприз і не повідомили про приїзд. Це вже зараз мобільні телефони, смартфони. А тоді й телеграму було непросто дати. Чи ходили до села поштарі? Не пам'ятаю. От чітко закарбувалося, що дід з бабою ходили до переїзду по хліб. Двічі на тиждень приходив потяг і прямо з вантажного вагона продавали хліб.
Я пам'ятаю, що в той раз до нового дому ми везли калину, маленький саджанець. Дідусь викопав на згадку про рідні місця. Я в ті свої роки ніяк не могла збагнути, нащо ми все покинули та поїхали до непривітних і чужих країв, залишивши в місті дім, друзів і таке безтурботне дитинство? І діда з бабою, які жили від нас у двох годинах електричкою, а може й менше. Так закарбувалося. Ми з Пашкою в п’ятницю після школи, кинувши портфелі, їхали на вокзал, звідти на вихідні до села.

Скільки ж я тут не була відтоді? Щемить серце, стискається тугою чи по цім місцям, чи за дитинством, чи просто за минулим. Хоча за минулим шкодують старці, а мені ще до цього далеко.

Ноги самі згадували дорогу, під ногами хрустіли голки, а думки все поверталися у минуле. Як би все сталося в моєму житті, аби не Чорнобиль? Можливо, я б вчилася в Києві, а не в Харкові. І ніколи б в житті не побачила степів Херсонщини. І я б не була тією мною, якою я є зараз.

Думки перервалися, коли я побачила горобину біля забору, а он по дворі гуляють кури. Ніхто не зустрічає, бо не чекають. Через двір вже майже біжу, сльози на очах виступають, от-от і розплачусь. Треба втриматись, не годиться такій дорослій дівчинці вже лити сльози.

В якусь мить промайнула думка, що треба було б сина з собою взяти, познайомити з прадідом і прабабкою.

Сльози таки не втримала, коли побачила їх, вже не молодих діда Степана і бабу Ганю. Плакали усі. Радість від зустрічі потонула в обіймах і поцілунках. Мої рідні, як же я за вами сумувала.

А нічого не змінилося, так, як і раніше на заборі сохнуть глечики, перевернуті догори верхи. Через сіни пройшли до кухні, бабуля кинулася до печі, годувати онуку. О так, цей смак картоплі з грибами та й з печі ніколи не забуду. Біля комори стоїть під стіною лавка, на ній відро з алюмінієвим кухлем та емальований таз, щоб руки мити. Мию, а мило не змивається, вода зам’яка.

Частують смачно, та і їсти ніколи, бо так багато хочеться розповісти. Про те як в мене життя склалося. Де я була і що бачила. Показати фотографії чоловіка і сина. Розповісти про батьків і Пашку. І вже темно на вулиці, а ми все сидимо і не наговоримося. А потім я дивлюся, як дідусь розпалює грубу у кімнаті, а бабуля стелить мені на ліжку біля великої скрині, де вона тримає своє добро. Коли я була маленька, то мені все здавалося, що вона в ній зберігає незліченні скарби. І яке ж було розчарування, коли я побачила в скрині постіль, рушники, білизну. Дивлюся на вогонь і так стає добре, затишно, як в дитинстві. І так спиться гарно, спокійно, без усіляких надуманих дорослих проблем. Нарешті я тут.

Прокидаюся, від звуків на кухні. Бабуся вже порається біля печі, вже пахне смачно, отже давно розпалили. От вже я соня, розслабилася. А вони й не будили онуку, нехай дитя поспить така дорога була важка, ще й до ночі пробалакали.

А після сніданку я відправилася насолоджуватися яблуками в садочку. Пройшлась, позаглядала в усі шпаринки, по сараях позирала, до літньої кухні пішла і біля криниці-журавля посиділа. А звідти й до лісу побігла. Так, наліво до поля, де город розбили вийду, а якщо прямо, то до тарзанки прийду, що з братами бігали кататися. Цікаво, а хто її зробив? Треба буде в хлопців запитати. Ох і весело було, як усі онуки збиралися разом. Ото де клопоту було діду з бабою!

Очі ні-ні, та й почали вихвачувати гриби. Треба було хоч кошик з собою взяти. Он скільки їх. Очі розбігаються. Лисички!!! Я їх років тридцять не їла. Чи десь близько того. Таких лисичок як в поліських лісах, мабуть, більш ніде нема. Не втрималась нарвала, напхала у кишені. Ох, і сваритиметься дід Степан, що з грибницею повисмикувала.

За своїми думками й не помітила, що стою напроти вовка, що вийшов до мене та уважно в очі дивиться. Перший тваринний страх, який засів в мені при зустрічі з вовком і усвідомленні з ким я сам на сам зустрілася, пройшов. На зміну прийшла думка, що треба бігти, а потім стояти та не ворушитися. Поки я перебирала варіанти в голові, він розвернувся і побіг.

-Треба бути обережніше. -За моєю спиною стояла жіночка з плетеним з соснової дранки кошиком вже повнісіньким до верхів, а інший висів на другому плечі та був вже на половину повний.
-Треба,- задумливо промовила я, а потім спохватилася,- Доброго дня!
-Доброго дня, дитинко!

Дивна жінка. Хіба ж я для неї дитинка, ми майже ровесники. Ну та ладно, може то вона жартома.

-Не гарно ти робиш, що гриби зриваєш. Ще й напхала в кишені, як злодійка. -Суворо.

Стало чомусь соромно.

-Вибачте,- навіщо перепрошую, виправдовуюсь? Мабуть, тому, що знаю і відчуваю за собою провину, та не втрималась. -Я так давно лисички не куштувала. А тут ціла купа, а руки пусті. Не збиралася по гриби. Ані ножа, ані кошика, ні пакету, ні сумки.

Обличчя жінки розслабилося, вона мені посміхнулася.

-Я смажила сьогодні, -мрійливо, -повну сковорідку з цибулею.

А в мене повен рот слини від її розповіді та навіть смак відчула смажених з цибулею лисичок.