Графіті

Натка ламалася. Це не було погано, це не було добре. Це просто було.

Хто в цьому винен? Може, зима?..

Натка насправді і не хотіла цього знати. Вона не хотіла зовсім нічого. Тільки спати. Вона спала по шістнадцять годин на день. Якби вона тільки знала, чому їй стало так погано. Але Натка цього не знала. Вона просто жила з цим відчуттям всередині. Світ з кожним днем ставав дедалі сірішим.

Улюблені справи більше не приносили задоволення. Їй не хотілося малювати, вона не хотіла вставати з ліжка, вона довго не могла заснути вночі. Бо думки не йшли з її голови. Важкі, темні думки.

Іноді Натка думала, що померти було б не таким вже й поганим виходом з ситуації. Але й для цього причин не було. Та й маму не хотілося залишати наодинці з проблемами.

Тому Натка жила, повільно затухаючи, як зірка на ранковому небі.

Мати Натки вважала, що дівчина стала занадто лінивою, їй було не до того, щоб думати про причини поведінки своєї дитини. Та Натка її ні в чому не звинувачувала. Сил на це не залишилось.

Іноді мама Натки робила їй боляче, дуже боляче. “Ти нічого не доб’єшся, ти навіть не одиниця, ти повний нуль” - ці слова вдерлися Натці під шкіру. Ну що ж, буває. Натка пішла далі. Вона й сама знала що мати говорить правду.

А не так давно дівчинка-бариста з кав’ярні сказала, що у дівчини дуже гарні очі. Ці слова зігрівали Натку зсередини.

Натка виходила гуляти вечорами по рідному місту. В його кутках завжди відбувалося щось цікаве. Вона любила ходити надягнувши навушники з улюбленою музикою. Останнього часу вона полюбила пісню “Озеро - Лінія Маннергейма”. Від неї віяло якоюсь таємничою магією. Їй подобалася історія тієї вигаданої дівчини. Натка все більше тонула у своєму власному озері.

Так би все й продовжувалось, та одного разу вона помітила на стіні нове чорно-біле графіті. На стіні була намальована долоня, а на ній фігура чоловіка і підпис:”Здається, я знайшов себе. Не втратити б його...”.

Натка подумала “От би й мені знайти себе” - й, накинувши капюшон темного худі, пішла далі. Вона б просто забула про це - не перше й не останнє графіті у місті, але наступного дня графіті вже не було. Хтось замалював цю картину сірою фарбою, що темною плямою виділялася на білій стіні.

Чомусь Натці стало гірко за знищену красу. А наступного дня вона побачила допис про це місце в соціальних мережах.

Наступного дня там з’явився новий напис. Яскравою червоною фарбою була виведена єхидна фраза “Х..Й Так краще?”.

Її зафарбували знову. Ще один напис і ще один шар сірої фарби.

Спокійно дивитися на це Натка більше не могла.

Вона взяла фарбу й прийшла наступного дня. Малювати на стінах їй ще не доводилося. Але по венах розливалася отрута з азартом. Вона прийшла в ночі, коли її ніхто не побачить. Фарба пахла не дуже приємно й дівчина вимазала свої руки але, відійшовши на декілька кроків назад з задоволенням подивилася на результат свого старання.

На сірій стіні чорною фарбою, не дуже рівно, було намальоване вікно й підписане “Вікно в сірий світ”.

Саме цей світ, на думку Натки, й відкривався через знищення творчості. Той, найперший малюнок, нікому не заважав. І був неймовірно гарним та глибоким. Але його знищили. І Натка намагалася зробити хоч щось, щоб привернути до цього увагу.

Вона забрала фарбу й повернулася додому. Там її чекала невдоволена мати і її власний сірий світ, але тепер у Натки прокинулася цікавість. Вона хотіла знати, що буде далі?.

А суперечки на стіні продовжувалися. З’являлися нові написи. Хтось намалював бога що питає :”Мене ти також зафарбуєш?” Зафарбували.

На стіні почали з’являтися різноколірні малюнки, та там Натка вже мало що розуміла, настільки багато їх там було.

І їх замальовували, але нічого не закінчувалось. Наступного разу на сіру стіну повісили малюнки яскравих вітражів. Чи намалювали їх? Насправді, цю частину Натка бачила лише в соцмережах. Мати не випустила на вулицю, потрібно було прибирати в хаті.

На стіні почали малювати меми. І відомих людей з закликом зупинитися. Ковальского з Мадагаскару що перегинається скрізь стіну.

Його теж замалювали. Здається до цієї стіни стікався весь творчий люд міста. Це тривало довго. Натка ходила дивитися на стіну майже кожного дня.

Але одного дня вона прийшла до стіни, але підійти до неї не змогла. Доступ до стіни закрили забором.

Так історія стіни закінчилась. А Натці стало трохи краще.

Натка побачила як вбивають мистецтво, але вона й побачила настільки багато людей проти цього. Настільки багато людей готові боротися за мистецтво. Зрозуміла, що вона не сама, а світ хоч і жорстокий, але люди готові об’єднатися заради спільної мети.

Натка не сумнівалася, попри всі перешкоди, одного разу цю стіну знову зафарбують яскравими фарбами.

А поки що в місті з’явилася одна маленька стіна й одна велика історія.