4.

Тяглися нескінченні степи. Стрибали сонячні зайчики, клубився легкий пил.

Віктор намагався читати, сидячи біля вікна. Він уже не запитував себе навіщо їде. Це питання було для нього актуальним під час від'їзду. Зараз же він знав твердо - їде, бо так треба, бо хоче побувати в тих давніх місцях, а також, спробує зустрітися з Людою. Вона напевно змінилася - і зовні, і внутрішньо, мабуть заміжня, є діти, але що заважає їм просто зустрітися й поговорити. А потім він повернеться додому та забуде усе.

Віктор навіть повеселішав. Спочатку прибув до Феодосії, щоб з легким настроєм походити там, де бував багато років тому. Захотілося поїхати маршруткою до Генуезької цитаделі – поїхав, побродив серед укріплень. Вирішив подивитися будинок – музей Гріна – подивився. А ось сходити до музею рибальства вже сил не вистачило. Пообідав у кафе, відпочив у парку.

Віктору здавалося, що він сам навмисне відтягує поїздку до Бахчисараю. Їхати туди близько двох годин. Потрібно відпочити, набратися сил, говорив він собі.

Ночував Віктор у місцевому готелі, а наступного дня автобусом виїхав у Бахчисарай...

Місто лежало в зеленій долині, все в садах та фонтанах. Сонце розжарило асфальт та черепичні дахи. У Бахчисараї відчувався неповторний східний колорит, начебто деякі частини старого міста перенесені сюди з далекого середньовіччя. Миготіли вузькі вулички, мінарети, вежі, мечеть...

Таксист привіз Віктора до так званого «нового міста», яке сформувалося у шістдесяті – сімдесяті роки минулого століття. Тут переважали, в основному, багатоповерхові будинки та блочні п'ятиповерхівки-«хрущовки».

В одному з таких будинків Віктор подзвонив до квартири на другому поверсі. Двері мовчали. Віктор, хвилюючись, натискав на кнопку: марно, ніхто не відповідав.

Він постукав у сусідню квартиру – йому відкрила жінка похилого віку, на вигляд, татарка.

- Вибачте, - несміливо сказав Віктор після привітання, - я дзвонив у сусідню квартиру, але там ніхто не відповідає.

Сусідка якийсь час оглядала його чорними, як смородина, очами.

– Так там і немає нікого у цей час. Хазяйка у своєму театрі. Вона там викладає... А може до батька заїхала. Допомагає йому яблука збирати та переробляти. А син окремо мешкає. А вам саме її потрібно?

- Мені Людмилу потрібно побачити. Вона ж тут живе? Я тоді зайду пізніше, - промовив Віктор з деяким почуттям збентеження та полегшення одночасно.

- Та ви можете почекати у мене, - гостинно запропонувала татарка. – Я вас чаєм напою, гостем будете.

– Ні – ні, – рішуче відмовився Віктор. - Дякую. У мене тут ще справи. А як називається театр?

- "Мельпомена". Він такий… наче неофіційний…

– Приватний театр?

- Начебто так, я не розбираюсь... Але там охорона, можуть не пустити. А вдома Люда може з'явитися близько шостої - восьмої вечора, - вигукнула навздогін жінка.

***

Охорона у театрі справді була суворою.

– Людмила Прокопівна зайнята на репетиції. Категорично заборонено пускати сторонніх, - промовив міцний молодик в уніформі.

Віктор не став сперечатися. Головне він зрозумів – Людмила у театрі. Тепер варто зачекати.

Він вийшов на ґанок - тут сивий чоловік в окулярах із папкою під пахвою курив люльку. Стояти поряд було незручно. Віктор помітив  під гілками дерев, поряд з клумбами, лавки і попрямував до них.

Він сидів і бездумно дивився на куплений букет. Троянди сяяли червоним світлом. Йому раптом захотілося все кинути та поїхати.

«Навіщо я тут? Що я тут роблю? Я що, збожеволів? Яка справа до мене зовсім іншій, сторонній людині? У неї своє життя, свої справи та турботи. А тут я вриваюся зі своїми... безглуздими фантазіями. Ну і що ж, що колись були знайомі – давно це було! Було б ще зрозуміліше, якби познайомилися, ну, скажімо, торік. А то... понад двадцять років минуло! Майже тридцять! Чому вона мене має пам'ятати? А якщо й пам'ятає, навіщо я їй потрібний зараз?»

Віктор рішуче підвівся і зробив крок до урни. Було бажання кинути квіти та піти.

Але його зупинив погляд людини у окулярах. Курячи люльку на ганку той кидав на нього погляди. Віктор сповільнив крок, пройшов повз урну, почав ходити по доріжках. Краєм ока він бачив, що людина в окулярах, закінчивши розмову по телефону, неспішно йде алеєю.

Наблизившись, незнайомець якось старомодно кивнув і промовив:

- Ви мене вибачте (він говорив, притиснувши папку до грудей), я хотів би почути вашу пораду. Відразу видно, ви людина досвідчена у театральних справах.

Віктор одразу набув солідного вигляду.

- Що ви хотіли? – суворо запитав він.

- Порадитись. Справа в тому, що я збирався показати свою п'єсу Людмилі Прокопівні. Ось, дивіться, понад двадцять років писав! У віршах… І сюжет чудовий. Герой любить ще зі школи. Пише своїй коханій лист з освідченням, але не наважується відправити. І раптом вона отримує його листа, знаходить його в книзі. Як воно туди потрапило, хто його дописав...

- Слухайте, - Віктор перебив співбесідника. – Людмила Прокопівна буде після репетиції дуже втомленою. А тут ви зі своєю п'єсою. Чи не краще вам звернутися до головного режисера. Або... у сценарний відділ.