1.

Дія новели відбувається у 2013 році.

М'який переливчастий дзвінок змусив сплячого підвестися, розтираючи обличчя. Світлий прямокутник смартфона сяяв у темряві, наче лицарський щит з прадавньої легенди.

Взувшись і накинувши куртку, Віктор відчинив двері до затихлого саду, від якого пахло вологими яблуками.

Тут панувала темрява, небо з високими гронами великих зірок. Невидимі у траві скрипалі пиляли на всю. Собачі голоси лунали рідко, мабуть, перед світанком втома брала своє.

Взагалі - то на роботі охоронцеві спати не належить. Але, зважаючи на те, що Віктор з дитинства звик відпочивати саме вночі, цього вимагала його природа, він наважувався спати острівцями, потроху, постійно заводячи будильник.

Тихими кроками Віктор обійшов дачу. Переконавшись, що все довкола спокійно, сів на лаву.

У перші ночі його охоплював жах, хоча, ймовірно, це було просто якесь занепокоєння, здавалося, що він розвідник – самітній астронавт на чужій планеті. Але потім звик. Зрештою, до всього звикаєш... Як, наприклад, він звик був до дружини, якої давно не відчував полум'яних почуттів.

А зараз, після виходу на дострокову пенсію в п’ятдесят п’ять років, він жив зовсім один. З дружиною вони розлучилися – останніми роками жили тяжко, натужно. Вона не могла мати дітей, ця проблема призводила жінку до нервових зривів. Безпосереднім приводом для розставання послужило те, що її батько, що мешкав в селі, не справлявся з господарством один, вона поїхала до нього, потім вже запропонувала розлучення.

  Після того Віктор ще п'ять років працював водієм громадського транспорту, а пішовши на пенсію, почав сумувати. Він шукав підробітку, але нікуди не брали, хотів навіть охоронцем до супермаркету – не вийшло. Тоді його приятель запропонував охороняти дачі, і ось, починаючи з весни, він впрігся в цю роботу, переборюючи сон і якийсь природний страх тихої ночі. Але потім звик: ніч теж мала свою красу: це було царство тіней і зірок, а світанки нагадували полотна художників.

Віктор працював за системою доба – дві, отримував пристойно і поки що його це влаштовувало. У вільний час їздив на рибалку, збирав гриби у лісі.

***

День був сповнений якогось дивовижно примарного світла – жовто – зеленого, з відтінками помаранчевого.

Віктор потрапив у не надто знайомий район міста: великі простори, сади, дорога, що змією повзла в далечінь, відносно нові багатоповерхівки, які приховували за своїми потужними спинами будинки приватного сектора.

Дерева на узбіччі перешіптувалися з вітром; поодинокі перехожі, як і рідкісні автомобілі, з'являлися в мареві жаркого дня і зникали.

Віктор подивився на фітнес – браслет. Він мав намір сьогодні, у свій вихідний, пройти десять кілометрів пішки. Крім того, Віктор більш-менш виспався і був сповнений сил, а трохи сумний настрій схиляв його до роздумів. В голові крутилися спогади, проходили якісь фрагменти життя.

Ось виникла цегляна біла будівля школи, оточена невисоким парканом, за яким росли молоді деревця. На спортмайданчику возилися, крутилися, висіли на турніках троє хлопчаків років восьми — дев'яти. Мимо пробігли ще двоє, перелізли через паркан, збиваючи зі стрижених кущів пил. Вони сміялися, бавилися, ганяли м'ячик.

Віктор згадав назву вулиці – то була Кришталева, він бував тут рідко. Зупинився біля паркану і подивився на метушню дітей, на будівлю школи, де вхідні двері блищали на сонці.

Один з хлопчаків – білявий, чубатий раптово подивився в очі Віктору, що стояв за парканом.

І раптом на якусь мить, у його погляді, Вікторові відкрилася картина, ніби хтось невидимий розсунув кордони екрану. Те, що відбувалося там було до болю знайомим і незнайомим одночасно. Віктор раптом побачив своє власне життя, але, начебто це був інший варіант.

Ось він, ще зовсім молодий, стоїть у якійсь кімнаті. Він знає, що він офіцер, мешкає у військовому містечку, у триповерховому будинку, квартира на першому поверсі. Навколо обстановка, приблизно кінця 70-х, - початку 80-х років, телевізор «Вогник», вкритий мереживним покривалом, шафа з посудом та слониками, фотографії у рамочках на стіні. До кімнати входить струнка молода жінка у синьому халатику з квіточками. У руці у неї праска, вона збирається гладити біле плаття, адже сьогодні вони йдуть у гості. Вона цілує Віктора, а той, одягаючи зелену захисну сорочку, дивиться у вікно. А там на спортивному майданчику грається, бігає, висне на перекладині, лазить по драбинці його син – чубатий блакитноокий хлопчик.

Видіння раптом стало повільно тьмяніти і розчинилося в повітрі, подібно до легкого серпанку. Віктор прийшов до тями – він так само стояв біля шкільного паркану і дивився на спортивний майданчик, де бігали й веселилися хлопчаки, веселі, наче молоді цуценята…

«Що це було? Бачення, жар, марення через серпневу спеку?» – думав Віктор. – «Ефект дежавю? Подібне рідко, але доводилося переживати, але все ж таки цього разу було все не так... Тепер я ніби у фільмі все це переживав, причому не лише візуально, а й чуттєво! Відразу до мене прийшло знання того світу, подробиці життя. Може я їх додумав, уявив? Але ні, таке не уявиш і за хвилину не вигадаєш. А хлопчисько, ось він - кудлатий, спритний, бігає, як ні в чому не бувало, ганяє м'ячик. Стривай, як же його звали там, в іншому світі? Ні, не пам'ятаю, забув... Як швидко забулися деталі!

Віктор давно вже крокував уздовж паркану, потім повернув униз, на якийсь вузький камінчик, спустився до будівлі, що потопала в ніжних рукавах верб.