Вікно навпроти

Ніч. Тиха. Ясна. Шумне місто вже спить. Подекуди чути кроки. Вітер прогулюється з опавшим листям за руку. Ліхтарі освітлюють вузькі тротуари. Дерева похитуються зі сторони в сторону. Робилося холодно. З кожним днем.

Чоловік зі скрипом відчиняє двері своєї квартири та з легкістю видихає. Знімає подряпані черевики, в яких не лишилося попереднього блиску, ставить їх на поличку. Він вішає шкіряну куртку на гачок, проходить всередину.

Чайник починає свистіти, трястися. Годинник показує 02:55. Гарячий чай проходить горлом чоловіка. Випиває його одним ковтком, ніби боявся, що охолоне. З гуркотом ставить на стіл чашку та йде в кімнату.

Лампа. Звук клацання і її темно-помаранчеве світло освітлює лише до краю стола, лишаючи іншу частину кімнати в тіні. Чоловік дістає папери та ручку. Чорнило охайним почерком приходиться листком невеличкого записника. Пусті клітинки заповнюють рядки. Незабаром вони перетворяться на вірш.

Вірш про щось неосяжне. Щось, за чим так сумуєш й радієш, що бачив, відчував. Листок стає зеленою травою по росі, букви проростають звідти свіжими ромашками, кульбабами. Крапки, коми — мурашки, жучки, що розповзаються хто куди. Знак питання схожий на чарівного метелика. Знак оклику — тонкі берези, між яких так хочеться лишатись. Чоловік задоволений. Суха рука закриває записник.

Погляд у вікно поряд. Він бачить дім навпроти. Шостий поверх, третє вікно. Комусь теж не спиться. Хтось теж сидить за столом та щось пише. Чоловік лягає спати у робочому одязі. Завтра його чекає ще одна зміна.
 

Ніч. Сьогодні дощить з самого ранку. Ніби й осінь, нічого дивного. Та хіба має вона щороку бути такою? В дім заходить мокрий до нитки чоловік та, перше, що він бачить — це  темна парасолька, що мирно висіла на гачку. Він не носить її, незручно. Взуття на поличці. Куртка на підлозі.

В будинку навпроти теж запалилося світло. Комусь знову не спиться. Чоловік заварює чай, випиває одним ковтком та йде за стіл. Записник з іскрами відкривається. Він ступає в двері порталу у інший вимір.

Полотно для вірша перетворюється на сиру землю. Букви проростають з неї як височенний, густий сосновий ліс. Крапки та коми стають лісовими грибами та ягодами. Знаки питання — зайці та лисиці, що бігають одне за одним. Знак оклику стає...

В голову нічого не приходило, тому вірш лишився без останнього рядка. Нічого, і так добре, казав він собі. В будинку навпроти хтось знову сидів за столом. Здається, світло там було тьмянішим. Чоловік вирішив трохи поспостерігати за таким сусідом. Силует просто сидів. Теж писав, та за мить вимкнув світло і зник у темряві.

Зранку чоловік взяв парасольку, хоч і довелось по неї повертатись. За запізнення дістав грубе попередження від начальника.

За день не впало і краплини дощу. Розлючений, він прийшов додому, кинув парасольку у куток, усе інше на підлогу та пішов у кімнату. З розпачем він увімкнув лампу. Видих.

Листок записника став холодним, мокрим, асфальтом. Букви перетворювались на людей, що лиш бігали від нього зі сторони в сторону. На місці крапок та ком зводились будинки без вікон. Більше не придумав.

Чоловік закрив записник та кинув його об стіну. Ручку та олівець зламав на пів.

Трохи заспокоївшись, він розтулив штори, аби побачити його. Того, хто схожий на нього. У кого, можливо, таке ж життя.

 Знову пізня година, і знову в тій самій квартирі комусь не спиться. Третє вікно, шостий поверх.

Невже хтось закінчує зміну о цій порі з ним? Хіба хтось ще після важкої роботи, окрім нього, має сили на таку дурницю, як письмо? Чому він не знайде собі іншу роботу? Тоді зміг би писати частіше. Невже усі мають бути як він? Працювати без вихідних? Виконувати усі обовʼязки, доки з лоба не потече остання крапля поту? Чому він це робить? Чоловік не розумів.

Невже такою є сучасна самотність?

Це не тиша й біль.

Це повсякдення.

Кава без розмов.

Черги без поглядів.

Телефони, що мовчать.

Самотність стала звичною, як шпалери. Її вже ніхто не помічає.

Вона просто є. Як дизайн дому. Як стара шоу-програма, яку вже ніхто не дивиться. Як світло у вікні навпроти.
 

Наступний день виявився таким як і попередній. І наступний. І ще один. Тижні. Місяці. Усе було однаковим.

Листок лишається листком. Букви як букви. Крапки в кінці речення, коми між словами. Знаки — коли треба. У вікні навпроти знову світло. Та чоловік в ньому вже не сидить. Стоїть. Мирно опустивши руки та голову вниз.

Наступної ночі він стояв так само. Трохи хитався у сторони. Що ж з ним? Чоловік почав копирсатися у шухлядах. Він викидав звідти усе. Шукав під ліжком, столом, та все ж знайшов. Бінокль.

Він побіг до вікна, протер скельця та занурив в них очі. В квартирі, в будинку навпроти, на міцній петлі висів чоловік з ідентичним одягом, волоссям, виразом обличчя. Його ще живі очі дивляться на нього. Вони завжди спостерігали. І будуть спостерігати, доки ти не повториш його долі.

Лампа більше не засвітилася. Зім'ятий записник лишився лежати в кутку. Частини ручки лежали на столі. Штори закривали вікно. Чайник перестав кипіти, а на столі стояв гарячий чай. Осінь минула тихо. Ніхто й не помітив.