Вікно навпроти

Ніч. Тиха. Ясна. Велике місто вже спить. Жодної душі на вулиці. Лише вітер прогулюється з опавшим листям за руку. Ліхтарі освячують тільки деякі ділянки. Дерева похитуються зі сторони в сторону. Встигло стати холодно.

Чоловік зі скрипом відчиняє двері своєї квартири. Знімає подряпані черевики, в яких не лишилося попереднього блиску; ставить їх на поличку. Він вішає шкіряну куртку на гачок, проходить всередину.

Чайник починає свистіти, трястися. Годинник показує 2:55. Гарячий чай проходить горлом чоловіка. Випиває одним ковтком, ніби боявся, що охолоне. З гуркотом ставить на стіл та йде в кімнату.

Лампа. Її темно-помаранчеве світло сягає лише краю стола, лишаючи іншу частину кімнати в тіні. Чоловік дістає папери та ручку. Мастило охайним почерком приходиться листком невеличкого записника. Пусті клітинки заповнюють рядки. Незабаром вони перетворяться на вірш.

Вірш про щось неосяжне. Щось, за чим так сумуєш й радієш, що бачив, відчував. Листок стає зеленою травою по росі, букви проростають звідки свіжими ромашками, кульбабами. Крапки, коми — мурашки, жучки. Знак питання схожий на прекрасного метелика. Знак оклику — тонкі берези. Чоловік задоволений. Він закриває записник.

Погляд у вікно поряд. Він бачить дім навпроти. Комусь теж не спиться. Хтось теж сидить за столом та щось пише. Чоловік лягає спати у робочому одязі. Завтра його чекає ще одна зміна.

Ніч. Сьогодні дощить весь день. Осінь змахнула сльози своїм вогняним крилом. В дім заходить мокрий до нитки чоловік та перше, що він бачить це мирно висяча на гачку темна парасолька. Він не носить її, незручно.

Взуття на поличці.

В будинку навпроти теж запалилося світло. Комусь знову не спиться. Чоловік заварює чай, випиває одним ковтком та йде за стіл. Записник відкривається для нього як перехід в інший світ.

Полотно для вірша перетворюється на сиру землю. Букви проростають з неї як височенні сосни. Крапки та коми стають лісовими грибами та ягодами. Знаки питання — зайці та кролики. Знак оклику стає...

Він не придумав. В голову нічого не приходило, тому вірш лишився без останнього рядка. Нічого, і так добре, казав він собі. В будинку навпроти хтось знову сидів за столом. Здається, світло там було ще більш тьмяне ніж його. Чоловік вирішив трохи поспостерігати. Силует просто сидів, та за мить вимкнув світло і кудись пішов.

Зранку чоловік взяв парасольку, хоч і довелось по неї повертатись. За запізнення його начальник дав грубе попередження.

За день не впало і краплини. Чоловік прийшов додому, кинув усе на підлогу та пішов у кімнату. Злий, розчарований, він увімкнув лампу.

Листок записника став холодним, мокрим, асфальтом. Букви перетворювались на людей, вони бігали від нього зі сторони в сторону. На місці крапок та ком зводились будинки. Більше не придумав.

Чоловік закрив записник та кинув його об стіну. Трохи заспокоївшись, він розтулив штори. Знову пізня година, і знову в тій самій квартирі комусь не спиться.

Невже хтось закінчує зміну о цій порі з ним? Хіба хтось ще після важкої роботи, окрім нього, має сили ще писати? Чому він не знайде собі іншу роботу? Тобі зміг би писати частіше. Невже усі мають бути як він? Працювати без вихідних? Виконувати усі обовʼязки, доки з лоба не потече остання крапля поту? Чому він це робить? Чоловік не розумів. Невже такою є сучасна самотність?

Це не тиша й біль.

Це повсякдення.

Кава без розмов. Черги без поглядів. Телефони, що мовчать.

Самотність стала звичною, як шпалери. Її вже ніхто не помічає.

Вона просто є. Як дизайн дому. Як стара шоу-програма, яку вже ніхто не дивиться. Як світло у вікні навпроти.

Наступний день виявився таким як і попередній. І наступний. І ще один. Тижні. Місяці. Усе було однаковим.

Листок лишається листком. Букви як букви. Крапки в кінці речення, коми між словами. Знаки — коли треба. У вікні навпроти знову світло. Та чоловік в ньому вже не сидить. Стоїть. Мирно опустивши руки та голову вниз.

Наступної ночі він стояв так само. Трохи хитався у сторони. Що ж з ним? Чоловік почав копирсатися у шухлядах. Він викидав звідти усе. Шукав під ліжком, столом, та все ж знайшов. Бінокль.

Він побіг до вікна, протер скельця та занурив в них очі. В квартирі, в будинку навпроти, на міцній петлі висів чоловік з ідентичним одягом, волоссям, виразом обличчя. Його ще живі очі дивляться на нього. Вони завжди спостерігали.

Лампа більше не засвітилася. Помʼятий записник лишився лежати в кутку. Ручка була на столі. Сірі штори закриті, чайник перестав кипіти. Осінь минула тихо і непомітно.