8

– То коли ж ти в неї закохався? – не витримав Микола, що захоплено слухав сповідь друга ледь з невідкритим ротом.

– Навіть і не знаю, – зізнався Стефко. – Мабуть почав ще тоді коли вона підтримала мене в лиху годину. Спершу це була невинна дружня симпатія до людини, що здатна зрозуміти і розрадити в хвилини горя. Потім ми бачилися практично кожного ранку й могли поговорити на будь-які теми, від веселих анекдотів до серйозних, значущих справ. Мені насправді було хороше з нею, а їй зі мною. Кажу так впевнено, бо коли прийшло літо й у Людмили зникла потреба щоденно добиратися в райцентр, ми обоє не приховували свого смутку. Тим паче, що в подальшому дівчина збиралася перебратися в гуртожиток і шанси побачитися у нас були мінімальні.

– Але ви мабуть щось придумали тоді? – запитав Гаркавий, який знав наскільки його товариш може бути винахідливим і кмітливим у складній ситуації.

– Та ні, за нас все придумала наша доля.

– Це як? – здивувався Микола.

– В останній тиждень серпня до мене завітала Петруня й почала слізно благати, щоб я перевіз всі необхідні речі її доньки в гуртожиток. Я звісно ж не відмовив. Відвіз все що було потрібно, допоміг облаштуватися, навіть полагодив замок на вхідних дверях кімнати дівчини. Коли вже прощалися, Людмила підійшла до мене впритул, стала навшпиньки й на знак подяки поцілувала в щоку. Це був її перший, та не останній поцілунок, який вона мені подарувала.

Наступну осінь ми бачилися хоч і не часто та регулярно. Завше знаходилася випадкова причина для зустрічі. То Петруня прибіжить з черговим проханням відвести доні мішечок картопельки чи капусти з морквою, то Люда звернеться за допомогою, щось підремонтувати у її кімнаті. Сам знаєш які тоді були часи і в яких гуртожитках довелося тулитися бідолашним студентам. А траплялися й такі хвилини, що й самому хотілося відвести душу в спілкуванні з дівчиною. В той час я для неї був наче турботливий батько, а вона мені донькою, хоча паросток кохання вже проростав в моєму серці і невдовзі розпустився буйним цвітом солодкого блаженства.

Трапилося це коли перші сніжинки опустилися на землю. І досі чітко пам’ятаю цей день, наче все відбувалося тільки вчора. У мене саме був вихідний, тож замість того, щоб традиційно їхати на пасіку, я до вечірніх сутінків займався ремонтом свого «Запорожця». Закінчивши його вже хотів було зробити випробувальну поїздку селом, як прибігла Людмила. Вся в сльозах, захлинаючись від плачу, дівчина ледь зуміла розказати, що рідна мама вигнала її з дому. Суперечка між ними виникла через те, Людмила насмілилася заявити, що не хоче більше вчитися на банківського працівника, бо це не для неї. Краще буде звичайним перукарем, бо має хист та бажання до цієї професії.

Ось ці слова доньки дуже розлютили Петруню. Мов знавісніла мати накинулася на Люду зі звинуваченнями і брутальною лайкою. Мовляв жінка витратила стільки власних сил та коштів, щоб вивести дівчину в люди й дати пристойну професію, а тій, невдячній, забагалося бабратися в чужому волоссі. Вона не допустить такого безумства, а якщо дочці вже так приспічило стати перукаркою, то нехай забирає свої манатки і забирається світ за очі. В разі непослуху на її допомогу Людмила може не розраховувати і на свої витрати вона більше не отримає ні копійки.

Ось так мені знову довелося стати таксистом й відвозити нещасну дівчину в гуртожиток. Правда проблеми це не вирішувало. Людмила виявилася міцним горішком з непоступливим, норовливим характером. Вона вирішила не піддаватися на тиск Петруні й вперто добиватися поставленої мети. Все-таки кинула навчання в коледжі й влаштувалася на курси перукарів. Щоб мати хоч якісь гроші на прожиття пішла підробляти продавщицею в крамниці. Правда зарплатні не вистачало на оренду житла, й дівчині деякий час довелося поневірятися по друзях й колишніх одногрупниках.

І знову на допомогу нужденній прийшов я. Не хизуюся цим, але кажу як є. Якось зустрівши її за прилавком придумав як можна вирішити і цю неприємність. Справа в тому, що у мене на пасіці була невеличка прибудова. Там, окрім всілякого реманенту потрібного на пасіці знайшлося місце на тапчан для перепочинку. Приміщення опалювалося грубкою й мало електричне освітлення. Умови звісно спартанські, але жити все ж можна. Я запропонував дівчині тимчасово замешкати там і вона не вагаючись погодилася, бо на той час кращого виходу не мала.

– То саме там у вас зав’язалися стосунки? – висловив свій здогад Гаркавий. – Чи я помиляюся?

– Ні, друже, ти не помиляєшся, – важко зітхнув Стефко й дуже пожалкував що вони вже так далеко відійшли від піцерії. Промочити горлянку чимось міцним йому б зараз точно не завадило: – Після того, як Людмила переселилася в мою прибудову ми могли бачитися практично кожного дня. Хоча вона приходила коли я вже збирався додому, а ішла коли тільки-но приїздив додому. Та навіть цих лічених хвилин вистачало щоб перекинутися кількома фразами. Найголовнішим же стало те як змінилася сама атмосфера в прибудові. За великим рахунком, колишнє робоче приміщення швидко перетворилося на справжнє людське житло де постійно витав аромат жіночих парфумів.

Незабаром я відчув як кардинально змінилося її ставлення до мене. Якщо раніше це була звичайна приязнь, доброзичливість та в меншій мірі – вдячність, то тепер в погляді дівчини з’явилося щось інше. Щось таке від чого в мене серце починало схвильовано тріпотіти, як в далекій юності, коли поспішав на свої перші побачення. Сама ж Людмила щораз зніяковіло опускала очі і розгублено бурмотіла щось недоладне коли ми балакали навіть на нейтральні теми. У мене навіть склалося таке враження, що вона чогось боїться, чи чимось стурбована і не хоче, щоб я про це ненароком дізнався. Щоб прояснити цю незрозумілу ситуацію, я одного дня викликав Людмилу на відверту розмову. Дівчина спершу невміло віднікувалася, мовляв все гаразд і нічого особливого не трапилося, а потім врешті-решт ошелешила мене зізнанням, що закохана в мене.