6

В піцерію цього дня Сеньйора Вероніка так і не потрапила. Вчорашній ремонт водогону вочевидь давався взнаки і після розмови з донькою жінка раптом відчула млосну слабкість в усьому тілі. Чогось дуже розболілася голова, почало ломити в попереку, але найгірше стала дошкуляти печія. Начебто нічого важкого не двигала і їла те що завше, а ось на тобі, які неприємності спіткали.

Довелося дзвонити до братової дружини Любомири, щоб та підмінила її. Запасів у піцерії було достатньо, тож досвідчена продавчиня мала легко справитися з замовленням клієнтів. Тим паче, що після обіду в села мала повернутися Софія, яка на випадок чогось непередбачуваного мала допомогти.

Сама Вірця ковтнувши кілька таблеток прилягла в ліжко, та спробувала розслабитися. В такому стані її й знайшов Василь. Накульгуючи на одну ногу чоловік увійшов в їхню спальню, щоб переодягнутися в чисту футболку й побачив дружину в такому неприглядному стані.

– Вірусю, щось трапилося? – стривожено запитав він у жінки. – Ти так зблідла.

– Не переймайся, Васильку, – заспокоїла вона його. – Просто трохи нездоровиться. Ось полежу з годинку, а потім все минеться. Ти сьогодні до помідорів дивися?

– Так, навіть назбирав вже два відра достиглих.

– То поки я відпочиватиму зготуй маринад. Зробимо трохи закруток на зиму. Я дістала один рецепт, мають смачні вийти.

– Може все таки сходити до поліклініки, – не вгавав Василь.

– Навіщо? Там і так окрім знеболюючих нічого немає. Якщо стане гірше, то поїду в райцентр. Але я сподіваюся, що до обіду все буде гаразд.

До обіду їй дійсно стало значно легше. Голова практично перестала боліти, поперек майже вгамувався, одна лиш печія не забувала час-від-часу нагадувати про себе. Та в порівнянні з вранішніми недомаганнями з цим можна було миритися. Сеньйора Вероніка встала з постелі й подалася допомагати Василеві маринувати помідори. Цього року їх вродило нівроку й треба було все спорядити, щоб бува ніжний овоч не зіпсувався. Чоловік спершу хотів було відправити її знову в ліжко, та незабаром відмовився від цієї ідеї, бо ж відомо, що в компанії веселіше працювати.

До вечора вони зробили стільки закруток, що мало вистачити не тільки на всю прийдешню зиму, але й залишитися, про всяк випадок, на потім. Коли з роботою було закінчено обоє вийшли надвір. Серпневий день потихеньку передавав свої права вечірнім сутінкам й в повітрі вже було відчутно перші подихи осені. Вірця присіла на простору лавку-гойдалку, Василь примостився поряд неї. Деякий час між ними панувала мовчанка, бо кожен думав про щось своє, спостерігаючи як жовто-гаряче кружало сонця повільно спускається за лінію виднокраю.

– Ти знаєш, що Дарина буде за свашку, в якогось хлопця з райцентру? – першою промовила жінка вирішивши виказати чоловікові, те що непокоїло її останнім часом.

– Знаю, вона мені вчора про це похвалилася, – відповів Василь й додав. – Це велика радість та честь для неї.

– Але ж вона така юна та недосвідчена. Ще ненароком зробить там не те що треба й осоромиться перед всіма гостями.

– Нічого, справиться, – заспокоїв дружину чоловік ніжно пригортаючи до її себе. – Вона дівчина тямуща, та й Назар якщо-щось допоможе й підкаже.

– А ти не думаєш що між ними можуть виникнути певні почуття?

– Маєш на увазі кохання? – поцікавився Василь. – Все можливо.

– Та у них же така велика різниця у віці, – обурилася легковажністю чоловіка Вірця.

– Не така вже та різниця велика, – заперечив він й по філософське зауважив. – А в подальшому, з плином часу взагалі стане непомітною.

– Ти так кажеш ніби хочеш вже завтра віддати її заміж, – роздратовано буркнула жінка. – Вона ж ще майже дитя. Куди їй йти під вінець?

– Не говори дурниць, нічого такого я не хочу, просто з власного досвіду знаю, що якщо в серці запалають щирі почуття, то їх не загасити ніякими заборонами. Згадай скільки часу я був закоханий у тебе, і які лишень життєві обставини не ставали проти того, щоб ми були разом. Але незважаючи на перешкоди, я все ж дочекався тої миті коли ти врешті-решт стала моєю дружиною. Тож навіщо боротися проти того, що нам приготувала доля

– Тобі легко так казати, ти не знаєш що таке нещасливий шлюб, – спалахнула Вірця.

– Так, не знаю, – погодився чоловік. – Але я добре знаю що таке самотність. Зрештою звідки ти знаєш що твоя донька буде нещасливою з цим хлопцем?

– Просто знаю і все, – безапеляційним тоном заявила жінка.

– Мені здається у нас зараз вийшла беззмістовна суперечка. Ти понавигадувала собі казна що, і переймаєшся тим існує лише в твоїй уяві. Давай закінчимо цю розмову й підемо в хату вечеряти.

– Гаразд, не будемо більше про це, – погодилася Сеньйора Вероніка. – Але їсти я не хочу. Краще піду полежу, бо щось знову голова розболілася.

– Тоді лягай, дорогенька. Я незабаром приєднаюся до тебе.