5

Людмилу Сидоренко дід Стефко не бачив вже майже тридцять років. Практично відтоді як вона остаточно перебралася на постійне прожиття в столицю. Спершу жінка ще приїздила в гості до матері, та з часом ці відвідини ставали все рідші й нерегулярніші. А найголовніше, вони були настільки короткотривалими, що мало хто в людей зауважував появу в Підгайцях колишньої односельчанки. Чоловікові за ці десятиліття не вдалося зустрітися з нею ні разу.

За час що минув Людмила помітно змінилася. Колишня квітуча молода дівчина перетворилася на зрілу жінку бальзаківської зовнішності. Трошки розповніла в талії, дещо постарішала на обличчі, однак обриси вилиць та форма носа, а також яскраво-сірі очі залишилися такими самими якими їх Стефко запам’ятав. Одягнута була в легку картату кофтинку й чорні джинси.

– Дай Боже щастя, сусідко! – чемно привітався Гаркавий.

З-під лоба зиркнувши на прибулих жінка нахмурила брови й не надто приязно відповіла:

– Дай Боже й вам, сусіди! З чим навідалися до нашого дому?

– Прийшли поспитатися як там Петруня і чи не потрібно тобі якоїсь допомоги.

– У мами стан стабільно важкий, – промовила Людмила й окинувши іронічним поглядом двох стариганів додала. – Дякую, вашої допомоги не потрібно. З усіма домашніми клопотами я якось справлюся самотужки.

Відповідь була достатньо чітка, а натяк цілком зрозумілий – їм тут не раді. Довелося на цім попрощатися й неспішно човгати в зворотному напрямку. Коли відійшли від обійстя на добрий десяток метрів Стефко не стримався і роздратовано буркнув товаришеві:

– І якого біса ти мене притягнув сюди?

Микола зупинився і уважно глянувши на приятеля відповів:

– Прагнув показати звичайну сусідську доброзичливість. А ще хотів подивитися якою стала донька старої Петруні.

– Ну що показав, подивився? – єхидно поцікавився Стефко.

– Так, – невдоволено хмикнув Микола й раптом запитав у друга. – А ти хіба не хотів її побачити?

– А чого б це я хотів побачити доньку старої Петруні? – раптом спаленів старий пасічник. – Я ж її практично не знаю.

– Ну-ну, – похитав головою Гаркавий і вже збирався рушити дальше, як раптом позаду почувся жіночий окрик.

– Агов, сусіди, зачекайте.

Голос належав Людмилі Сидоренко, що швидким кроком наближалася до двох чоловіків.

– Щось трапилося? – вирвалося в Стефка.

– Так. Вибачте мені за мою грубіть. Просто я вся на нервах, тому й була з вами такою різкою і непривітною. Будь-ласка поверніться назад, посидимо, поп’ємо кави, побалакаємо. Я вже так давно в Підгайцях не була, цікаво буде дізнатися про останні сільські новини.

Стефко хотів було відмовити, та не встиг він і рота відкрити як Микола вдоволено всміхнувшись погодився:

– Раз таке діло, то можна трохи посидіти й погомоніти.

За десять хвилин вони вже сиділи за столом в хаті де в чашках парувала гаряча кава а з великої тарелі линули ароматні запахи свіжоспечених сирників. Людмила вмостилася навпроти чоловіків і мовчала, вочевидь не знаючи з чого розпочати розмову. Першим порушив тишу Гаркавий, що ледь пригубив свій напій зате вже встиг ум’яти три сирника.

– То кажеш, мама у важкому стані?

– Так, – відповіла жінка й важко зітхнула. – Лікарі дають дуже малі шанси на те, що вона одужає. Кажуть що дуже вже стара, і має цілий «букет» давно запущених болячок.

– Петруня не любила звертатися за допомогою до лікарів. Вона їм просто не вірила. Зрештою як і більшість з нас, старих і забобонних.

– От тепер і доводиться розплачуватися за таку легковажність.

– Ти надовго сюди приїхала? – приєднався до розмови Стефко.

– Поки мама не одужає, або… – Людмила не договорила, але чоловікам і так відразу стало зрозуміло, що вона мала на увазі.

– Все в руках Господа, – Микола побожно перехрестився, а Стефко відчув як у нього чомусь серце стрепенулося від цих слів жінки.

– Давайте не будемо про сумне, – спробувала змінити тему розмови молодша Сидоренко. – Краще розкажіть, що трапилося в селі за час моєї відсутності.

– Тебе давненько тут не було тож розповідати про все доведеться довгенько. На жаль на мене вдома чекає одна невідкладна справа, томі мушу поспішати, а от Стефко і більше за мене знає, і з превеликим задоволення розкаже про останні сільські новини.

Після цих слів Гаркавий підхопився зі стільця і напрочуд хутко, як на свій вік, вислизнув з хатини. Стефко залишився на одинці з Людмилою. Знову в кімнаті запанувала тягуча тиша, яку на цей раз розірвало жіноче запитання:

– Стефку, ти хоч інколи згадував про мене за весь цей час.

– Так, – після невеликої паузи зізнався чоловік й відразу ж додав. – Хоча волів би цього не робити.

– Боягуз, – з докором кинула йому Людмила.

Старий опустив погляд і довго мовчав перш чим невиразно пробурмотіти в своє виправдання:

– Це був найкращий вихід.

– Для кого найкращий? Для тебе і твоєї сім’ї? А про мене ти тоді подумав? Подумав, як мені буде після всього того, що ти тоді сказав? Фактично підло зрадив залишивши одну.