3

В своїй розповіді Сеньйорі Вероніці дід Стефко був не зовсім чесним, бо мав на це вагомі причини. Не те щоб він щось там збрехав. Ні, старий вже був не в тому віці щоб обманювати людей. Просто приховав в своїй історії деякі деталі, котрі стосувалися безпосереднього його минулого. Не розказав про певні обставини, що принесли йому колись стільки задоволення та неприємностей водночас. Особисті обставини, про котрі він наполегливо намагався не згадувати ось вже стільки часу.

Добравшись до свого обійстя чоловік важко опустився на ослона, котрий ховався в тіні старої сливи. Чолов’яга вже пожалкував, що хильнув зайву чарчину горілки в піцерії. Розбурхані емоції вгамувати спиртним не вдалося, а от кров у жилах продовжувала нуртувати в шаленому ритмі. Хоча може в цьому був винуватий зовсім не випитий алкоголь, а щось зовсім інше. Щось таке, що підступно ховалося в найвіддаленіших закапелках його пам’яті, а тепер от вилізло назовні й терзає серце старого тим що варто було давно вже забути. Так воно було б найкраще, але так не сталося, бо як остаточно стерти образи тої, котра колись доводила його ледь не до божевілля.

– Стефку, маєш вільну хвилину? – знайомий голос вирвав чоловіка з чіпких тенет сумних думок.

Старий підвів голову й побачив поряд хвіртки свого давнього друга Миколу Гаркавого. Колишнього однокласника з яким просиділи за однією партою вісім років, колишнього побратима у всіх їхніх юнацьких витівках, колишнього колегу-співпрацівника на районні пасіці, а тепер просто хорошого приятеля з яким час-від-часу зустрічалися, щоб сходити на пиво а заодно й потеревенити на різноманітні теми.

– Маю Колю, а що таке? – запитав чоловік встаючи з ослона.

– Та є одна справа. Не складеш мені компанію?

– Якщо ти запрошуєш мене до піцерії на пиво, то вибач, але я вже там сьогодні був.

– Ні, я хочу сходити до Сидоренків.

– Навіщо? – вирвалося в Стефка.

– Ти хіба не чув, що стара Петруня вже однією ногою в могилі і в село повернулася її донька? То не завадило б сходити та попитати, чи не потрібна їй якась допомога. Ми ж все таки односельчани.

Дід Стефко здивовано наморщив лоба бо ніяк не міг втямити з якого це дива в його друга з’явилося стільки доброзичливості до родини Сидоренків. Якщо чоловікові пам'ять не зраджувала, то в минулому Гаркавий мав декілька конфліктів зі старою Петрунею через начебто переорану ним межу. Хоча Микола клявся-божився що такого не було, а потім і сільський землемір підтвердив його слова, скандал вийшов гучним, на всі Підгайці. Тож які причини тепер спонукають його іти допомагати жінці, яку він якось назвав «бісова баба»?

Чоловік однак не став висловлювати свій подив й виясняти про справжні причини такого «ентузіазму» старого приятеля. Він лиш подумки знизав плечами та згідливо буркнув:

– Гаразд. Пішли.

До садиби Сидоренків було всього якихось сто метрів відстані, та два старигані човгали туди без поспіху, тож витратили на дорогу аж чверть години. За той час Микола встиг поскаржитися другові на проблеми з тиском й погіршення зору, натомість Стефко розповів як його часто мучить безсоння та дошкуляє біль в попереку.

Коли до мети їхньої мандрівки вже було рукою подати Гаркавий раптом поцікавився:

– Твої хоч даються чути?

– Так, – відповів Стефко бо відразу здогадався, що приятель має на увазі його дітей та внуків. – Час-від-часу надзвонюють, і все обіцяють навідатися в гості, та постійно на заваді стають непередбачені обставини. Раніше був карантин, тепер от – війна.

– Зрозуміло, – задумливо мовив Микола й продовжував розмову. – І скільки ти вже сам? Якщо не помиляюся твоєї Орисі вже немає сім років.

– Майже вісім, – виправив друга Стефко. – Якраз напередодні Успіння Богородиці померла сердешна.

– Не думав за цей час знайти собі супутницю життя?

– Ти що з дубу впав? – Стефко був настільки ошелешений таким запитанням товариша, що аж зупинився на півкроку. – Мені ж вже майже сімдесят. Тут час думати про потойбіччя, а не про супутницю життя.

– Не прикидайся. Не такий ти вже й старий. Он знову пасікою почав опікуватися. Та й в генделику можеш добряче хильнути, на відміну від мене.

– Колю, перестань верзти всілякі дурниці, – Стефко вже почав сердитися на набридливого друга. – Не в тому я вже віці щоб когось шукати, та й де ту супутницю знайдеш в нашому селі. Чи ти пропонуєш мені звернутися за допомогою до якоїсь свахи? Я ще не геть втратив здоровий глузд й самоповагу.

– Було б бажання, а супутницю завжди можна знайти, – Гаркавий загадково посміхнувся та лукаво підморгнув товаришеві.

Потрапивши на подвір’я Сидоренків Стефко не міг не відзначити того занепаду що тут панував. Чоловіків зустріла протяжним скрипом давно незмащених петель напівзігнила хвіртка. Все навкруги поросло високими бур’янами, між якими було ледь помітно стежку, що вела від вулиці до невеликої, дерев’яної хатинки. Почорнілий від часу шифер, облуплена фарба на віконницях й брудні шибки стали своєрідною візитною карточкою помешкання старої Петруні. Дивуватися такому неприглядному становищу садиби не доводилося. Бабця давно вже жила сама, і сил підтримувати належний порядок в своєму хазяйстві вже не мала. Через сварливий характер жінки друзів у селі в неї не було, тож про допомогу сусідів та односельчан можна було й не заїкатися.