1

Напевне ні одне село не обходиться без такого специфічного соціального явища як слухи та плітки. І зовсім не тому, що його жителям більше нічого робити, як «обсмоктувати» чергову побрехеньку про свого близького родича, доброго сусіда чи просто знайомого. Навпаки, в сільській місцевості завжди знайдеться чимало невідкладних справ і вільного часу там обмаль. Однак коли вже з’являється та незайнята хвилина в дію вступає традиція, що вкоренилася в людях ще з часів дідів-прадідів. Потрібно неодмінно скористатися нагодою і довідатися про останні новини села, обговорити про події що вже трапилися чи мають статися в недалекому майбутньому, похизуватися своїми успіхами або побідкатися про якісь негаразди.

В такій ситуації обов’язково знайдеться хоч один знавець, що в курсі особистих справ майже кожного односельчанина. Він з усіма подробицями розкаже у кого плануються заручини після великоднього посту, який ґазда вже обробився на полі, а хто ніяк не може вивести сміття зі свого обійстя, котра з молодиць вже при надії і де будуть святкувати хрестини ще ненародженого немовляти. При цьому клятвено запевняє, що його інформація правдива на всі сто відсотків, адже він на власні вуха почув її від людина котрій варто довіряти. Зазвичай так воно і є, бо у маленькій сільські громаді практично неможливо щось приховати від сторонніх очей і нереально зберегти в таємниці навіть найменший секрет.

Підгайці не були винятком з цього правила. За своєрідне бюро новин тут слугувала така собі Галина Пістрява. Хоча офіційно жінка працювала в райцентрі, на трикотажній фабриці, пристрасним хобі у неї було збирання та розповсюдження всіляких «свіженьких» чуток та «цікавих» фактів з сільського життя-буття. При цьому робила це настільки натхненно, що вистачало й десяти хвилин спілкування з нею, щоб навіть не бажаючи того, дізнатися все й про всіх.

Саме так трапилося однієї травневої днини коли всевідаюча односельчанка заглянула з візитом до Сеньйори Вероніки. Односельчанка збиралася в райцентр на роботу, а в піцерію заскочила щоб забрати замовлені напередодні вергуни з сиром. Невеликого проміжку часу, що залишався до приїзду полудневої маршрутки, їй виявилося достатньо не тільки щоб придбати улюблену випічку, але й сповістити всіх присутніх про одну важливу подію, що сталася в Підгайцях.

– А ви чули, що бабці Сидоренко в лікарні стало значно гірше, подейкують що довго вона вже не протягне на цьому світі, – навмисне гучним голосом, щоб було чутно всім, промовила Пістрява.

– Всі ми під Богом ходимо, – філософське зауважив незмінний завсідник піцерії дід Стефко. – Петруня – жінка в роках, за свій вік багато лиха пережила, та й язва – хвороба серйозна. Але все в руках Господа, може викараскається і цього разу.  

– Ну це ще не все, – неприязно зиркнула жінка в сторону старого, що насмілився заперечувати достовірність її інформацію. – Знаючі люди кажуть, що сьогодні вранці в село зі столиці повернулася її донька Люда та почала наводити порядок біля хати бабці. Мабуть готується до майбутнього похорону.  

– Не може цього бути, – не могла повірити в поче Сеньйора Вероніка.

– Брешуть твої знаючі люди, – більш категоричніше висловився дід Стефко й невдоволено крекнувши допив свою філіжанку кави.

– Ну не хочете вірити, то ваша справа, а мені ніколи тут з вами балакати.

З цими словами жінка прудко випурхнула з піцерії залишивши присутніх обмірковувати принесену нею звістку. В тому, що зерно правди в цій новині є, сумніватися не доводилося. Можливо слухи дещо й перебільшені, та ще й напевне приправлені значною дозою побрехеньок, однак висмоктати з пальця таку подію, як передсмертний стан у людини навіть Пістрява б не наважилася.

Почувши таку невеселу звістку Сеньйора Вероніка надовго задумалася. Бабу Петруню в Підгайцях знали всі, і на жаль не з найкращої сторони. На це були вагомі причини. Відколи жінка себе пам’ятає, стара Сидоренко завше була непривітною, похмурою і дратівливою людиною. Вона частенько влаштовувала сусідам гучні скандали через начебто порушені ними межі на її городі. Відчайдушно лаялася і лихословила на всіх тих односельчан, хто хоч чимось їй не вгодив. До всіх місцевих дітлахів взагалі ставилася з незрозумілою зневагою, презирством та ненавистю. Тож якщо дід Стефко асоціювався у Віри з духмяним медом, то баба Петруня була тим страшком, яким її, траплялося й таке, навіть лякали в дитинстві.

Хто така Людмила Сидоренко власниця піцерії на жаль пригадати не могла. Десь, краєм вуха, вона колись чула, що у старої здається є донька, котра нібито живе в Києві, але ото й все. Як тепер виглядає та колишня односельчанка в Підгайцях тепер достеменно ніхто не знав, бо в селі вона вже не з’являлася Бог зна’ скільки часу. Але й сама Сеньйора Вероніка десять років провела на заробітках за кордоном, тож могла щось і пропустити. Щоб задовільнити свою цікавість жінка врешті-решт вирішила звернутися до діда Стефка, який вже точно мав бути в курсі тої далекої минувшини, що пролетіли повз її увагу.

– Діду Стефку, а ви добре знали доньку баби Петруні коли вона мешкала у нашому селі? – запитала Сеньйора Вероніка підсівши за столик до старого.

Старий якось дивно глипнув на власницю піцерії і в тому погляді чоловіка дивним чином сплелися нитки суму, жалю і якоїсь незрозумілої туги.

– Чи знаю я Люду Сидоренко? – після невеличкої паузи перепитав дід і важко зітхнувши продовжив. – Авжеж знаю, ми на одній вулиці раніше жили.

– То розкажіть трохи про неї, – попрохала Сеньйора Вероніка, яку сповна вже захопила невгамовна цікавість.