2 РОЗДІЛ. Апатія і небажання жити

   Через кілька годин корабель прийшов у рух. Було дуже сиро і трохи темно, коли хлопець раптом прийшов до тями від того, що відчув, як хтось ніжно вів своєю рукою по його животу, неначе роблячи йому масаж від болю. Коли він почав розплющувати очі, то побачив, що сидить на підлозі, притулившись спиною до стіни, все ще зі зв'язаними назад руками.

- "А? Щ-що відбувається?!" - подумав він ще спочатку, як раптом той чоловік, побачивши, як малий прийшов до тями, прибрав руку з його живота і мовчки простягнув відкриту пластикову пляшечку до його губ. Хлопчик одразу ж притулився ними до її горлечка і почав активно й жваво робити багато ковтків, закривши при цьому знову очі.

- "Ну нарешті він прийшов до тями, а то я вже почав думати, що він справді скоро..." - подумав Стражник, максимально повільно нахиляючи пляшку, доки хлопчик допивав певний рівень і починав інший.

   Зрештою він випив усю воду з маленької пластикової пляшечки, після чого чоловік забрав її горлечко від його губ. Коли він закінчив, то почав жваво дихати і вражено дивитися на стражника, не розуміючи, де вони знаходяться...

- Хочеш ще води, хлопче? – несподівано запитав він.

Хлопець енергійно і швидко кивнув йому кілька разів.

- Добре, я зараз піду і принесу тобі - відповів чоловік і, вийшовши, зачинив за собою двері.

- "Що, блін, відбувається? Хіба я не повинен був уже "плисти" на морському дні? То чому я все ще живий? Хіба я зміг тоді встати при командирі? Не пам'ятаю нічого, усе як у тумані... І це... Цей стражник? Уперше бачу його тут, він, напевно, новенький... Але... Чому тут зараз немає нікого, крім нас??? Де решта рабів і стражників? Може, я вже на іншому кораблі? Мене що, вже встигли продати, поки я спав?" - все ніяк не міг перестати припускати в думках хлопчик.

Раптом знову зайшов стражник, з новою повною пляшечкою холодної води.

- "Надіюся, хоча б він не знущатиметься наді мною зараз", - подумав хлопчик і з легким напруженням подивився на стражника, який повільно до нього підходив.

   Раптом двері відчинилися і в них зайшов сам командир. Побачивши його, хлопчик помітно напружився ще більше.

Командир: Кімната вже готова, віднеси його.

Стражник: Добре, сер, дякую.

Командир: Тобі нема за що мені дякувати. - відповів він і вийшов, залишивши двері відчиненими.

 - Я-ЯКА КІМНАТА? ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ? КУДИ ВІН МЕНЕ МАЄ ВІДНЕСТИ?!? - подумав підліток і почав сильно панікувати.

Стражник поклав пляшку на землю і, підійшовши близько до дитини, нахилився і знову взяв його на руки.

- Не хвилюйся, все буде добре, малий, - сказав він йому, помітивши його налякане обличчя.

- А? Та яке там добре, зі мною явно хочуть зробити щось жахливе!!! - крикнув він схвильовано в душі.

   Через кілька хвилин хлопчик побачив інші відчинені двері, в які його заніс стражник. Перед тим, як вони увійшли в них, він важко зітхнув і заплющив очі, готуючись до найгіршого.

   Стражник увійшов у кімнату і поставив його на щось м'яке та зручне.

Хлопець усе ще не розплющуючи очі подумав: "Хм, як дивно, він що, постелив мені щось м'яке на підлозі, бо тут зовсім не холодно сидіти..."

Стражник: Не бійся, ти тепер у безпеці, відкрий очі, хлопче.

Малий(м): Чому він так ласкаво зі мною розмовляє? Тут явно є якийсь підступ, а зараз він що ще продовжить: "Це буде зовсім не боляче, хлопче, як комарик укусив" ?

   Він повільно розплющив очі і побачив, що сидить на колінах на одномісному ліжку в маленькій кімнаті, де навіть є вікно. Чоловік же сидів на підлозі навпочіпки, щоб бути на одному рівні очей із ним, і мовчки дивився на нього.

Стражник(м): Цей хлопчик...  Як же сильно він схожий на ... Ні, не може бути!!! Я, напевно, збожеволів...

Хлопчик(м): ЧОМУ ВІН ТАК ДИВИТЬСЯ НА МЕНЕ?!? ЧОМУ МЕНЕ ВЗАГАЛІ ПЕРЕНЕСЛИ В ХОРОШУ КІМНАТУ З ВІКНОМ, ЯКА ЗОВСІМ НЕ НАГАДУЄ ПІДВАЛ?

Стражник: Так ти все ще хочеш пити? - раптом нарешті заговорив чоловік.

Хлопчик кивнув.

Стражник: У тебе зараз нічого не болить?

Він покрутив головою, продовжуючи весь час здивовано дивитися на стражника.

Стражник: Ти за весь цей час жодного разу не відповів нікому на запитання словом, не можеш говорити через сильну втому, яка в тебе все ще не минула?

Хлопчик спантеличено подивився на нього, ніби думаючи, як дати зрозумілу відповідь.

Зрештою через кілька секунд він трохи покрутив головою і один раз кивнув.

Стражник: А???? Що???? Що це означає? Ти маєш на увазі, що справа не в цьому?

Хлопець кивнув.

"Невже він німий?!?" - подумав стражник, усе ніяк не наважуючись запитати в нього про це вголос.

Раптом почувся скрип дверей, це увійшов Командир.

- Ну і як там у вас усе?

Стражник встав, обернувшись до нього, і відповів:

- "Усе добре, можна взяти для нього їжі?"

Командир: Бери стільки, скільки знадобиться, і якщо його вигляд стане більш презентабельним для купівлі - ти навіть отримаєш половину долі...

Стражник: А, ні-ні, ну що ви, я не...

Командир: Навіть не думай відмовлятися, завдяки тобі це сталося, це ж була твоя ідея.

 “Ах, ну звісно-о-о... - подумав хлопчик - Тепер усе стало зрозумілим, мене сюди тільки нещодавно відправила колишня хазяйка і головний, ще тоді не бачачи мого обличчя, жодного разу не думав про те, щоб мене перенесли в кращі умови. Ех-х-х, а шкода, що помітив, я вже було думав, що цього разу зможу померти... У сотий раз усе по колу проходити прийдеться... І чому я просто не помер під час тієї довгої, невпинної ходьби, без води та їжі, майже два дні... Чому він так і не викинув мене тоді в море? Напевно, не варто було навіть намагатися встати в той момент, тоді б він точно зробив це, але я все одно не міг не намагатися піднятися тоді... НЕНАВИДЖУ ЛЮДСЬКЕ ТІЛО!!! Навіть коли розум хоче померти, тіло все одно інстинктивно намагається вижити!!!!!!!! А я так сподівався, що здохну по дорозі сюди..."