Розділ 4

Майкл Дрейк ворочався на койці, як на сковородці. Він ніяк не міг заснути. Йому все здавалося, що за тонкою перегородкою крадеться Ітан Картер – безшумно, як кішка, щоб перерізати йому горло і залишитися з Лорою удвох на кораблі, а можливо і її викине за борт, а коли корабель знайдуть збреше що він єдиний вижилий. Але ось раптом за стінкою скрипнули двері… ось хтось пройшов коридором… Дрейк ривком сів на ліжку, хапаючи повітря ротом.

– Ні, тихо… Здалося. Чорт, душно-то як! І ця проклята мошкара! Звідки вона взялася посеред океану? Москіти, комарі – прямо як над болотом. Чи ми вже біля якоїсь землі? Піду-ка освіжуся…

Він уже не першу ніч «освіжувався» в трюмі, де стояли ящики з віскі і ромом.

Пробираючись впітьмах знайомими переходами, Дрейк дістався до заповітного кута, відкрив пляшку і зробив добрий ковток. І раптом – шерех. Тихий, але чіткий. Ніби хтось величезний провів кігтями по обшивці ззовні.

Дрейк застиг з пляшкою біля рота.

– Шукає… Ну і гра в хованки. Тільки б до ранку не знайшов… – І, затаївши дихання, почав пятитися в самий дальній кут трюму, до самої обшивки.

І тут – шерех прямо за стіною. Ніби щось величезне, слизьке, шорстке треться об корпус. Потім м'який, але відчутний поштовх. Корабель гойднувся – не від хвилі, а ніби хтось штовхнув його знизу долонею. Потім ще раз. І ще. З глухим, низьким гуханням.

У Дрейка волосся стало дибки. Давній, тваринний жах стиснув його горло.

Він заревів – не своїм голосом – і, спотикаючись, падаючи, ламаючи ящики, понісся нагору. Вилетів на палубу і ніс до носа зіткнувся з Ітаном Картером.

– Що це?! – прохрипів Дрейк, вчепившись у рукав Ітана, забувши, що ще хвилину тому боявся саме його.

– Поняття не маю, – спокійно відповів Ітан. – Я відчув поштовхи, одягнувся, і вийшов подивитися.

Місяць заливав палубу холодним світлом. Ніс «Оріона» був майже на рівні води, корма задрана до неба.

– Спустіться сюди, Дрейк, не будьте дитиною, – покликав Ітан, уже стоячи біля нижньої палуби.

– Дякую покірно, мені і звідси видно!

У цей момент на палубу вийшла Лора, закутана в плед, і боса.

– Що трапилося?

– Міс Еванс, підійдіть, будь ласка – сказав Ітан.

Вона без вагань спустилася до нього. За нею, набравшись сміливості від її присутності, приплентався і Дрейк.

Місяць освітлював палубу яскравіше прожекторів. На білих дошках – виднілася широка, мокра смуга, ніби щось важке проповзло по палубі, зробило півколо і звалилося за борт, зім'явши залізні поруччя, як папір. По боках смуги – глибокі борозни, наче від величезних плавців або лап.

– Бачите? – тихо сказав Ітан. – Це слід від черева ніби тут проповзло щось величезне.

Вони піднялися на верхню палубу. Навіть Дрейк забув про свої «права сищика» – зараз йому потрібен був саме Ітан.

– Що це було за чудовисько? – тремтячим голосом запитав Дрейк.

– Не знаю. Це не спрут і не кит. Може, щось, чого ніхто ще не бачив. Може, релікт з тих часів, коли по землі ходили динозаври.

– А якщо воно знову полізе сюди?!

– Тоді будемо стріляти.

— Але мене лякає не воно, — Ітан показав на компас, який тримав у руці. — Мене лякає ось це.

— Стрілка компаса? Чого в ній страшного?

— Це означає, наші прилади почали брехати, Дрейк. А це перша ознака. Ми, швидше за все, в районі Бермудського трикутника.

— Тут небезпека невидима. Багато хто говорить про магнітні аномалії в цьому районі. Вони збивають з курсу, гублять електроніку. Корабель, що втратив навігацію в цих водах, може ходити колами до тих пір, поки не закінчиться паливо. Або не наткнеться на те, чого не чекає.

Усі подивилися за борт. Океан при місячному світлі здався неприродно спокійним і чорним. Навіть звук хвиль об борт затих.

— Це пастка для навігації — поправив себе Ітан, слідкуючи за шалено обертаючоюся стрілкою гірокомпаса. — Ти перестаєш вірити приладам, потім – своїм очам, потім – здоровому глузду. В паніці можна прийняти фатальне рішення. Більшість катастроф тут – від людської помилки, помноженої на спотворену реальність.

— Пастка?! — Дрейк ударив кулаком по столу. — Ви говорите, ми можемо заблукати тут назавжди?!

— Так, дорогий мій Дрейк. Можливо, ваші десять тисяч перетворяться в папір, якою ми будемо розпалювати піч, якщо застрягнемо тут. Звикайте.

— До чорта гроші! Лише б повернути контроль над цим залізним ящиком і вибратися звідси!

Наступні за цією подією дні потяглися стомливі, спекотні, безвітряні. А по ночах іноді набігав туман – густий, як молоко, і тоді здавалося, що корабель висить у порожнечі.

Лора багато читала – на кораблі виявилася відмінна бібліотека. По вечорах вони збиралися у великому салоні. Вона грала на знайденому роялі, співала. Дрейк же все частіше став тягати з собою пляшки – він запив з горя.

Побачивши, що детектив все частіше з'являється ночами на палубі з пляшкою Ітан замкнув винні погреби на ключ.

– Ще білої гарячки нам не вистачає, – відрізав він, коли Дрейк почав обурюватися. – Хочеш здохнути – роби це тверезим.

Дрейку довелося підкоритися.