Глава 14

Я легко пробрався всередину. Пройшов охорону, знешкодивши вченого, і в його одязі зайшов далі. Мені повірили, що я теж учений. Після виконаних дій я вирішив просто зайти до камер, але на вході стояв охоронець.

— Ваш пропуск, — суворо сказав він.

— Але я ж учений, навіщо мені перепустка, якщо ви мене тут щодня бачите? — спитав я.

— Без пропуску не пущу, — відповів він злісно.

Тоді я вирішив трохи його обдурити.

— У мене десь був пропуск, здається, заубив його у себе в кімнаті. Можна пройти? — спробував я.

— Ні! — відповів він з кам'яним обличчям.

— Тоді, якщо ви мене не пропустите, ви самі знаєте, хто вас пустить під трибунал, ясно? — сказав я з гнівно.

— Добре, проходьте! — відповів він налякано.

Пройшовши далі, мене зустрів вчений. Я думав, що мене зараз викриють, и все пропало.

— Здоров, Петрович, — привітався він.

— Привіт, — відповів я.

— Як відпочив? — запитав він.

— Емм... нормально, ввечері тільки трішки зайвого хильнув, — це було перше, що спало на думку.

— Куди йдеш? — спитав він.

— До полонених, — відповів я.

— Навіщо? — запитав він з підозрілим поглядом.

— Таємне завдання від уряду, — відповів я з обережністю.

— Ну, зрозуміло. Удачі з цим завданням, — усміхнувся він.

— Бувай, — сказав я по-дружньому.

— Бувай, — відповів він і пішов до кліток із монстрами.

Фух, пронесло, подумав я. А ось и друзи, яких я так давно не бачив. Вони одразу мене впизнали, и я почув, як у спину лунали слова:

— Гад! — крикнула Оля.

— Іуда! — підтримав криком Олег.

— Зрадник! — додав Влад.

Я підійшовши до важеля, що відкривав камери...