Виживші

(Частина перша. Ранок) Розділ 2. Рахунок

Марта не кидається мені на шию. Раніше вона б кинулась. Два роки тому, коли я повернулась із лікарні після апендициту, вона вперлась мені головою в живіт, і я кричала від болю, а вона плакала від того, що зробила мені боляче.

Зараз вона підводиться повільно, знімає з пліч батькову куртку, складає її на стільчик. Підходить. І кладе мені долоню на лоба.

У неї холодна рука, шорстка, і тримає вона її не як дитина. Вона тримає її так, як тримає Галина: не гладить, а слухає. Потім перевертає долоню тильним боком і слухає ще раз.

— Не гаряча, — каже вона. І тоді її обличчя робить щось дивне: воно на мить стає зовсім маленьким, дванадцятирічним, навіть молодшим, підборіддя тремтить, — і одразу збирається назад. Я бачу, як вона це робить. Я не знала, що вона це вміє.

— Скільки? — питаю я. Голос нарешті приходить, хриплий, чужий.

— Сім днів. Ти спочатку з нами розмовляла, а потім перестала. Ти тата кликала. І бабу Люду.

Баба Люда. Моя мама. Я відчуваю, як це ім'я теж кудись падає, і поспішно закриваю той колодязь дошкою.

— Де бабуся?

Марта сідає поруч зі мною на лавку. Каже тихо, щоб не розбудити Тимка, і дуже по порядку, як відповідає біля дошки вивчений вірш.

Бабуся пішла в район у неділю, зранку, ще темно було. З санчатами. За ліками для Тимка, бо ті, що були, закінчились, і він знову почав кашляти. І ще для мене. Вона взяла свої сережки, ті, з червоним камінцем, весільні. І сало, те, що в банці. Сказала: «У середу буду». Сказала: «Якщо що — до діда Степана». Сказала: «Маму три рази на день поїти, навіть якщо вона не хоче».

— І ти поїла мене?

— Ти плювалась, — каже Марта. І знизує плечима, як Андрій, коли йому було ніяково. — Але все одно поїла.

Я хочу спитати, який сьогодні день, і не питаю. Мені чомусь страшно це питати. Замість цього я питаю:

— Що це було? Зі мною.

Марта довго дивиться на відро.

— Бабуся сказала, що це не те.

— Не що?

— Не те, що в тітки Наді Мельнички, — каже вона. І додає, не дивлячись на мене: — Вона не знає. Вона так сказала, але вона не знає. Я чула, як вона сказала дідові Степану: «Без приладу хто знає».

Прилад. Я повторюю це слово про себе, і воно не має жодного смаку. Я ще не готова думати, для чого потрібен прилад.

Зошит лежить там, де я його залишила: у верхній шухляді комода, під рушниками. Шкільний, у клітинку, з котиками на обкладинці. Марта купила його в серпні в районній канцелярській крамничці, до школи. Школа повинна була початися першого вересня.

За все життя я вчилась рахувати те, чого залишилося на складі, і те, що в дорозі. Вісім років у логістичній компанії, таблиці, залишки, недостачі, листи постачальникам. Андрій сміявся: «Ти навіть холодильник ведеш як склад». Я сердилась. А тепер це єдине, що в мене по-справжньому виходить.

На останній списаній сторінці моєю рукою написано «1.12», і під цим стовпчик:

  • Картопля — 9 мішків (погріб)
  • Буряк — 2 мішки
  • Морква — в піску, ~½ ящика
  • Банки — 64 (огірки 21, помідори 17, лечо 9, варення 11, компот 6)
  • Гречка — 3 кг, пшоно — 2 кг, борошно — трохи
  • Сіль — 1 пачка + почата
  • Олія — ½ пляшки
  • Свічки — 14. Сірники — 8 коробків
  • Дрова — до січня, якщо топити раз

Почерк рівний. Я дивлюсь на нього і думаю, що жінка, яка це писала, ще вірила, що якщо все перерахувати, то все буде добре.

Сидіти я ще не можу довго, тому перераховую те, що в хаті. У сінях на полицях банки, прикриті старою фуфайкою, щоб не полопались від морозу. Я рахую їх пальцем, від стіни до стіни, двічі, бо вперше схибила. Сорок дві.

Сім днів — це сім банок, якщо по одній на день. Нехай вісім. Нехай десять, бо варення їдять швидше. Десять. Не двадцять дві.

Я повертаюсь у хату. Марта насипає в чавун картоплю з відра біля печі. Вона не питає, навіщо я ходила в сіні. Вона знає.

— Марто. Де двадцять банок?

Вона досипає картоплю. Рахує: три, чотири, п'ять, шість. Шість картоплин на трьох. Вона теж рахує. Не знаю, від кого вона цього навчилася: від мене чи від того, що тут було без мене.

— Приходили, — каже вона. — У четвер. Ті, з району.

У мене в голові щось стає на місце з тихим клацанням, як пазл. Ті, з району. Я їх пам'ятаю. Білий пікап з тракторною червоною стрічкою на дзеркалі. Чисті берці. Вічливі голоси.

— Скільки їх було?

— Троє. Двоє зайшли, один біля машини. Забрали двадцять банок і два мішки картоплі з погреба. Бабуся сама їм відчинила. Вона сказала мені: «Сиди з мамою і не дивись їм у очі».

Вона мовчить. Потім каже те, що, видно, носила в собі цілий тиждень:

— Один дав Тимкові цукерку. «Рошен». Тимко її з'їв і сказав дякую.

Я не знаю, чому саме ця цукерка. Не банки, не картопля, не те, що чужі люди зі зброєю стояли в цій кімнаті, поки я лежала під кожухом і нічого не знала. А цукерка «Рошен». Мене від неї нудить, справжньо, фізично, і я хапаюсь за край столу.

— Вони на мене дивились?

— Спитали, чи ти заразна. Бабуся сказала, що заразна. — Марта вперше за ранок трохи посміхається, одним кутиком рота. — Вони пішли швидше.

Я дивлюсь на неї. На її руки, червоні й потріскані від колодязної води. На нитку з коси в неї на щоці. У травні вона плакала три години, бо у відео з тіктоку її подруга поставила дизлайк. Я тоді не знала, що сказати. Не знаю і зараз.

Я кажу:

— Ти молодець.

Це неправильне слово. Я це чую, і вона це чує. «Молодець» кажуть за чисті зуби. Але іншого слова в мене немає, і вона киває так, ніби це вона мене заспокоює.

Варити треба на плиті, що вбудована в піч. Вона нагрівається довго, треба підкинути два поліна, а два поліна — це теж цифра в зошиті. Картоплю ми не чистимо, варимо в мундирах, бо так ситніше і так сказала Галина. Воду з відра зі смужкою. Сіль — пів чайної ложки на весь чавун. Я насипаю її в долоню і довго дивлюсь на гірку, перш ніж висипати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше