Виживші

(Частина перша. Ранок) Розділ 1. Холод

Перше, що я відчуваю, — це вага.

На мені щось лежить, важке і вогке, і пахне овчиною та пилом. Кожух. Я знаю цей запах, але не одразу згадую звідки. Він висів у сінях на цвяху, за дверима, скільки я сюди їздила. Дванадцять років він висів, і ніхто його не знімав.

А тепер він на мені.

Я не розплющую очей. Я лежу і слухаю, тому що щось усередині мене каже: спочатку слухай. Це теж нове. Раніше я прокидалась і одразу тяглася до телефона.

Тік. Тік. Тік.

Годинник. Круглий, на стіні над дверима, з котиком, у якого хитаються очі. Очі давно застрягли, а стрілки йдуть. Його треба буде берегти, думаю я. Потім думаю: чому берегти? І не можу відповісти. Відповідь десь поруч, як слово, яке крутиться на язиці.

Ще звук: дихання. Не моє. Коротке, з присвистом на вдиху, і тоді — кашель. Маленький, сухий, три рази поспіль. Тимко завжди кашляє по три рази.

Тимко.

І ось тут я розплющую очі.

Стеля звичайна. Білена, з тріщиною від люстри до кута, що схожа на річку на карті. Тимко казав, що це Дніпро, а люстра — це Київ. Він довго тикав туди пальцем з ліжка і питав, де наш дім. Я показувала на лівий бік люстри.

В люстрі немає лампочок. Я дивлюсь на порожні патрони довго, намагаючись зрозуміти, хто їх викрутив і навіщо. Не розумію. Записую це десь всередині себе, на потім.

Холодно. Це не той холод, який буває вранці, коли ковдра сповзла. Це холод, який живе в кімнаті. Він у стінах, у підлозі, в повітрі, яке я вдихаю. Коли я видихаю, над обличчям піднімається пара.

У хаті пара з рота.

Я пробую підвестися й розумію, що тіло мене не слухає. Не так, як не слухає нога, коли її відсидиш. Інакше. Ніби мене довго не було в ньому, і воно відвикло. Руки тонкі. Я дивлюсь на зап'ястя, яке висунулося з-під кожуха, і не впізнаю його. Кістка випинає, як у старенької жінки. Шкіра суха, в дрібних тріщинках. Під нігтями чорна сажа.

Я пам'ятаю свій манікюр. Бежевий, з тонкою білою лінією. Майстриню звали Аля, вона була з Донецька і завжди запитувала про Андрія. Я пам'ятаю це дуже чітко, чіткіше, ніж вчорашній день. А вчорашнього дня я взагалі не пам'ятаю.

Я не знаю, який сьогодні день.

Ця думка приходить спокійно, без паніки, і саме це мене лякає. Я людина, яка жила в гугл-календарі. У мене були нагадування про нагадування. А зараз я лежу і вирішую, чи це важливо, і так і не вирішую.

Вікно затягнуте плівкою, товстою, тепличною, прибитою цвяшками по рамі через смужки картону. Зверху висить ковдра, стара, з оленями. Крізь щілину збоку просочується світло: сіре, рідке, без кольору. Я не можу зрозуміти, ранок це чи вечір.

Ми не відкриваємо вікна.

Я знаю це правило, як знаю своє ім'я. Не пам'ятаю, хто його придумав, але пам'ятаю голос, який його казав. Старечий, хриплий. «Доньо, не відкривай. Пил теж літає».

Я повертаю голову. Це довго. Шия болить, ніби я спала в неправильній позі тиждень.

Піч. Біла, облуплена, з чорним ротом. Заслінка причинена не до кінця, і з щілини світиться червоне. Жар. Небагато, але є. Хтось топив. Хтось топив, поки я спала.

Біля печі, на низькому стільчику, сидить Марта.

Вона спить. Спить сидячи, прихилившись плечем до теплої стінки, на ній куртка Андрія. Та, стара, зелена, з рибалки. Рукави задовгі, її рук не видно. Тільки один кулачок виглядає з рукава, і в ньому телефон.

Телефон темний. Я чомусь знаю, що він давно темний. І що вона все одно його тримає.

У неї брудне волосся, заплетене в косу невміло, криво, ніби вона заплітала сама, без дзеркала. Марта ніколи не дозволяла мені плести їй коси. В неї була своя праска і свої відео, де дівчина з Кореї показувала, як робити «недбалий пучок».

Зараз це не пучок. Це коса людини, яка заплітала її, щоб волосся не заважало.

І ще вона худа. Я бачу це навіть звідси, навіть через куртку: по щоках, по тому, як стирчить вухо з коси.

Я хочу покликати її. Голосу немає. Замість нього з горла виходить щось сухе і шерстке. У роті смак заліза і такої сухості, що язик прилип до піднебіння.

Пити.

У кутку на лавці стоїть відро, прикрите дощечкою, на дощечці ковшик. До нього три кроки. Я рахую їх очима, як рахують відстань до того берега.

Зсуваю з себе кожух. Під ним дві ковдри, а на мені Андріїв светр і тренувальні штани, яких я не вдягала. Хтось мене переодягнув. Від простирадла пахне потом, кислим і важким, і ще чимось лікарняним. Оцтом. Хтось тер мене оцтом.

Я спускаю ноги на підлогу. Підлога крижана. Шкарпетки на мені чужі, великі, вовняні. Перший крок. Кімната хитається, і я хапаюсь за спинку ліжка. Другий. Третій я вже не роблю, я падаю на лавку поруч з відром і сиджу так, дихаючи, як після дев'ятого поверху пішки.

На воді в відрі тонка кірка льоду. Я пробиваю її краєм ковшика. Вода така холодна, що від неї болять зуби і щось у грудях. Вона пахне залізом і трохи димом. Я п'ю і не можу зупинитись, а тоді чую в голові той самий хриплий голос: «Не все одразу. І тільки з цього відра».

З цього відра. Відро з синьою смужкою. Є ще два, без смужки, в сінях. З тих не можна. Я не пам'ятаю чому.

Я ставлю ковшик на місце і тримаю руки на колінах, бо вони тремтять.

Звідси, з лавки, мені видно друге ліжко, вузьке, залізне, з периною. Там спить Тимко, закутаний так, що видно тільки чубчик і верхівку вуха. Він спить у шапці. У синій шапці з динозавром, яку ми купили в торговому центрі на Троєщині, коли там ще було світло і музика з динаміків.

Він кашляє знову. Три рази. І спить далі.

Я сиджу і слухаю, як він дихає. Довго. Хвилину, може дві. Я слухаю цей присвист на вдиху і рахую, і не знаю, що саме хочу почути.

А потім я помічаю тишу.

У Києві ніколи не бувало тихо. Навіть о третій ночі дзижчав холодильник, за вікном їхала автівка, десь гавкав пес, у сусідів гудів генератор. Навіть тут, у селі, влітку було чутно трасу, півнів, трактор Віктора зранку.

Зараз є годинник. Дихання моїх дітей. Тріск жару в печі. І більше нічого. На всій землі, здається, більше нічого.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше