Ще пару днів ми жили спокійно. Я посадила біля будинку квіти, які нам дала
Вовина мама, прибрала на тих квітах, які росли на подвір'ї, сухі листочки, що
залишилися з минулого року.
Наш дім поступово набував ознак нового життя, поки Вова не сказав, що завтра
зранку йому потрібно поїхати до Дніпропетровська поговорити з кимось по
роботі. Я сказала, що тоді я завтра поїду в лікарню, візьму дітям довідки для
дитячого табору на Азовське море та заїду у районну адміністрацію за
путівками. Також я мала заїхати у райвідділок дати свідчення по кримінальній
справі по факту конфлікту зі слідчим. Вова віддав свою машину чоловікові його
сестри і за нами зранку мав заїхати сусід, щоб довезти нас до міста, де Вова
забрав би свою автівку, а я на таксі поїхала би по справах.
Ми прокинулися, як завжди, з нашими ранішніми привітаннями, які вже стали
майже ритуальними.
- Люблю тебе сильно-сильно, манюню.
- Рідний мій, я тебе теж кохаю.
Я готувала на кухні сніданок, грала весела музика. Вова зайшов до мене,
тримаючи мій телефон в своїх руках.
- Хто це такий? Він що, твій чоловік, що ти йому таке пишеш? - кричав він,
показуючи мені переписку з якимось моїм другом.
- Вов, це жарти, там же зрозуміло, - спокійно відповіла я.
- Які жарти? Шльондро, - сказав він, виходячи з кухні.
- Поклади мій телефон і більше ніколи до нього не торкайся! - крикнула я
йому вслід.
На цьому нашу розмову було закінчено. Вова прийшов на кухню хвилин через
десять після цієї сварки, вже вдягнений для виїзду.
- Ти їдеш? Йди вдягайся, - спокійно сказав він, наче нічого не відбулося.
- Ні, я не їду, побуду вдома, почекаю поки ти приїдеш. Ти ж не довго? - так
само спокійно відповіла я.
- Ну, як хочеш. Я поїхав.
Вова вийшов з будинку, сів в автомобіль, який за ним приїхав і попрямував в
Харків за машиною. Я нагодувала дітей, передяглася та подзвонила тому
таксисту, який забирав мене звідси минулого разу. Дітям сказала, що поїду до
Марусі, а потім повернуся разом з нею. Таксист приїхав швидко.
- Ви знов не в настрої?
- Чому ж, навпаки, тепер вже в настрої.
- А я ж казав, що помиритеся. Такий господар не відпустить від себе таку
жінку.
- Скажіть, а якщо мені знадобиться Ваша допомога, Ви приїдете?
- Яка допомога?
- Якщо я Вас ще викличу, а не зможу швидко вийти, Ви можете пообіцяти,
що не поїдете без мене?
- Все так серйозно?
- Може бути, а може й не бути.
- Дзвоніть, не соромтеся.
Водій довіз мене до Марусиного магазину де я провела час з нею до вечора.
Вова кілька разів дзвонив мені, питав як у мене справи. Я спокійно відповідала,
що все добре. Він сказав, що його машина поламалася і йому доведеться
затриматися, щоб я не хвилювалася. А я так само спокійно відповіла, що не
хвилююся. Він здогадався, що я не вдома, а я здогадалася, що він у своєї
циганки-наркоманки. Цей день, такий спокійний, був останнім днем нашого
спільного життя. Я чекала цієї останньої сварки як поштовху до останнього
кроку за перетинання межі, після якої я вже ніколи не дозволю собі повернутися
до цієї людини.
Ввечері ми з Марусею повернулися в будинок у Рай-Оленівку. Коли ми зайшли
на подвір'я, то побачили за столом Вову разом з чоловіком його сестри. Вова
пив коньяк, Ігор допивав каву.
- Невже приїхала? - буркнув Вова на мою адресу.
- Вовочка, не сварися, я її привезла додому. Вона не йде від тебе. Я заберу
дітей, відвезу їх до тата, а вона залишається з тобою.
- Хм, якщо так, то заходь, машина твоя залишиться цілою, - відповів Вова
Марусі.
Я мовчки посміхалася. Ігор не зводив з мене очей, коли Вова намагався вивести
мене на конфлікт.
- Ти їздила за довідками? - грубим тоном запитав мене Вова.
- Ні, - спокійно з посмішкою відповіла я.
- А до райвідділку? А в інші місця куди планувала?
- Ні, я була у Марусі в магазині, - так само спокійно говорила йому у
відповідь на його різкий тон.
- Вовочко, ми були у мене, вона хвилювалася за тебе, у тебе ж машина
поламалася, - намагалася заспокоїти Вову Марфа.
- Хто хвилювався? Вона? Я її вважав своєю дружиною, а вона ніяка не
дружина, вона така, як і всі інші колишні коханки, одна з сотні.
- Вово, ти що таке кажеш? - спитав здивовано Ігор.
- Кажу те, що є.
- Ігор, тобі зробити каву? - спитала я.
- Так, будь ласка, як ти робиш, - відповів Ігор.
Я пішла в будинок, зробила Ігореві каву, а дітям, собі і Марусі чай. Запитала
хлопців чи не хочуть вони поїхати з Марусею додому до тата, вони відповіли,
що поїдуть завтра. Я сказала їм готуватися до сну, а сама вийшла на подвір'я та
винесла напої. Вову дратував мій спокій. Маруся сказала йому, що у разі якщо
він не заспокоїться, то вона забере дітей, а разом з ними і мене, і він трошки
збавив оберти, пообіцявши їй, що не буде влаштовувати скандал.
Маруся попила чай та поїхала додому. Ми залишилися надворі втрьох. Ігор
почав розмову про кримінальну справу.
- Надь, скажи, як ти бачиш вирішення цього питання.
- Я давно казала Вові, що потрібно подати заяву до ДБР, він все відтягував.
Тепер коли справа побудована таким чином, що слідчий зовсім виявився
невинним, буде значно важче доводити протилежне.
- Вово, а чому ти її не послухав? - спитав Ігор.
- Та що вона розуміє? Хто вона така? Кого слухати? - намагався принизити
мене Вова, відходячи від розмови по суті, та намагаючись викликати у
мене обурення.
Крикнувши ці слова, Вова відійшов до мангалу, я подивилася на Ігоря, він так
само, як і раніше, здивовано дивився на мене.
- Ти бачиш? - спитала я його тихенько.
- А що це з ним?
- Знов накурився, напевно, плюс до цього з'їздив до своєї чергової
підстилки. Тепер свої гріхи намагається виправдати знеціненням моєї
особистості.
- Ти можеш не звертати зараз увагу на нього, а я потім з ним поговорю про
це?
- Ти сам все бачиш: коли не звертаєш уваги, він ще більше біситься. Йому
потрібна сварка. І присутність дітей його не стримує. А коли ти поїдеш,
то почнеться справжнє весілля зі стрільбою.
Вова повернувся до нас, побачив, що я спокійна і продовжив свою справу.
- Мені було б соромно, якби мої діти не знали що за свято 9 травня, - сказав
він.
- Мої діти знають про це свято те, що я вважаю за потрібне їм розповідати.
- Вони не знають те, що мали би знати про це.
- Я би з радістю сприйняла критику від людини, чия дитина знає про це
більше, ніж мої діти, - все так же спокійно відповідала я на його закиди.
- Моя дитина дівчинка, вона не зобов'язана знати це.
- Дівчинкам не викладають історію в школі? - з сарказмом спитала я Вову.
- Ти погано виховуєш своїх дітей, - виходячи з себе майже кричав Вова.
- Якби це казала людина, яка хоч якось займається вихованням своєї
дитини, я теж прислухалася би до її думки.
- Вихованням моєї доньки займається її мама та моя.
- Ти сам про себе все сказав, - відповіла я, ледь стримуючи свої сльози.
Я відчувала свою провину перед своїми дітьми за те, що частково позбавила їх
дитинства, коли пішла захищати свою країну у російсько-українській війні. З
цього приводу я навіть зверталася до психолога. Тепер до почуття провини
перед моїми синами додалося ще й почуття провини за мої стосунки з цією
людиною. Він знає по чому влучно вдарити. “Вдарив” і знов відійшов до
мангалу підкинути дрова.
- Надь, не плач, - сказав мені тихо Ігор.
- Ти зможеш нас вивезти зараз у Харків?
- Куди ви поїдете? Їх тато нормально поставиться до того, що так пізно
повертаєтесь?
- Ми візьмемо в оренду квартиру на добу, а завтра я їх відвезу додому.
- Давай ти зараз заспокоїшся, а завтра зранку якщо не передумаєш,
набереш мене, я приїду і відвезу вас куди скажеш.
Вова знов підійшов до нас з Ігорем.
- Вово, якщо ти хочеш з'ясувати з Надією стосунки, то нащо ти це робиш
при мені? У мене своїх проблем з Аллою вистачає. Так в нормальних
родинах не роблять. Якщо маєте намір розійтися, то це теж так не
робиться, - промовив Ігор.
- Та нащо вона мені потрібна, щоб з'ясовувати з нею стосунки? - крикнув
Вова і знов пішов до вогню.
Я встала з крісла, взяла цигарку і закурила.
- Ігоре, я прошу тебе, побудь тут до ранку, щоб ми з дітьми спокійно
провели ніч, а зранку відвезеш нас в місто.