Не може людина, яка не реалізувала себе та ще й має пристрасть до алкоголю
або наркотиків, жити спокійним життям, як би вона цього не прагнула, як би не
просила про допомогу, як би не страждала від цього. Скільки б грошей у неї не
було, в якому б великому чи маленькому будинку вона не жила, в селі біля лісу
або в центрі мегаполісу, оточена коханням, спільними радощами, або самотньо,
така людина завжди знайде привід для страждань, які буде намагатися залити
спиртним або занюхати кокаїном. Я це розуміла, як розуміли і батьки Вови, які
вже опустили руки у боротьби за власного сина, виділивши йому величезний
будинок у Рай-Оленівці, де він міг влаштовувати собі свято свого нікчемного
життя. Єдине, що мене тримало поруч з ним — це моє до нього кохання, яке він
так майстерно вбивав. Ні його гроші, ні нерухомість, ні статус його родини мені
не були цікаві. Мені потрібна була лише та людина, яку я іноді діставала у нього
зсередини, коли він перебував у тверезому стані.
- Ти дійсно хочеш мати город? - спитав мене Вова в один з вечорів вдома.
- Так, це ж класно вийти на подвір'я, зірвати свій помідор без хімії, свою
редиску, свою зелень, цибулю, часник...
- Тоді я зранку поїду до магазину, знайду там місцевих алкашів, які за
гроші скопають нам город.
- Дякую тобі, коханий.
Я зовсім забула, що той магазин, де збираються місцеві алкаші, належить ще
одній його знайомій, з якою у нього періодично відбувалися сексуальні
стосунки, про що він мені розповідав. Рівно через тиждень їх зустріч, що
називається, вилізла на поверхню у вигляді нашої чергової сварки, яка тривала
вже не день-два, а тиждень, і під час цього тижня на його сторінці у Фейсбуці
мерехтіли вподобайки у вигляді сердечок від цієї Інни Шевцової. Але слід таки
віддати Вові належне, що перед сваркою він таки протримався цілих десять
днів зразковим чоловіком.
Вова привів двох алкоголіків, видав їм лопати та показав де саме слід копати.
Скопали вони швидко. Ззовні їх робота виглядала достатньо пристойно, але
коли вони вже пішли і я розпочала висаджувати цибулю з часником, то
зрозуміла, що вони схалтурили. Мені з дітьми довелося перекопувати землю. За
два дні нашої з дітьми роботи було висаджено три достатньо великих грядки
цибулі з часником. Правда, наші курочки з півнем, побачивши свіжоскопану
земельку, вирішили там попастися, пошукати собі хробаків, і почали
висмикувати наші насадження. Довелося дітям йти в ліс, збирати палки,
приносити їх до дому та робити з них міні-паркан навколо нашого городу. Але
ж це було самісіньке свято для нас, така спільна праця на свіжому повітрі
заряджала нас позитивними емоціями. Хлопцям подобалося допомагати мені, а
я дуже тішилася, що у мене ростуть такі добрі, працьовиті та дбайливі сини.
Якось Вова влаштував чергову сварку. Я взяла ключі від машини і сказала
дітям, що ми їдемо до Марусі. Я не збиралася залишати Вову, а вирішила
поїхати від нього на той час, поки він перебіситься. Ми з хлопцями вийшли на
вулицю, сіли в авто та поїхали.
- Мам, ми що, залишаємо Вову самого? - спитав Коля.
- А як ви хочете?
- Ми хочемо, щоб ви були разом, - відповів Микола.
- А ти що скажеш, Тімур? - спитала я свого сина.
- Я теж хочу, щоб ми всі були разом. Він прикольний, коли не впадає в
прострацію. Хоча вирішувати тобі.
- Спробуємо, - відповіла я.
До Марфи ми не поїхали, а заїхали до супермаркету де накупили велику
кількість миючих засобів, ганчірок та гумових рукавичок.
- Будемо прибирати бруд у будинку? - спитала я синів.
- Так, всі разом, - радісно відповів Коля.
- У нас наче чисто, - сказав Тімур.
- А ми все одно все помиємо, - відповів Микола.
Ми повернулися до Вови, він зустрів нас на вулиці перед будинком, взяв у дітей
пакунки, які вони вийняли з машини.
- Що це таке? - спитав Вова Миколу.
- Це миючі засоби, - відповів син.
- Для чого?
- Будемо всі разом порядок наводити, - продовжував Микола.
Вова зрадів тому, що ми не залишили його, обійняв мене і ми всі разом пішли
до будинку, де почали наводити чистоту.
Ще через пару днів ми з дітьми посадили розсаду, яку дала нам Вовина мама,
з'їздили на ринок, купили розсаду баклажанів, солодкого перцю. Також
посадили насіння кабачків та гарбузів, петрушку, кріп і декілька картоплин,
хоча Вова чомусь був проти картоплі.
Одного вечора до нас в гості приїхав чоловік Вовиної сестри Ігор. Ми
спілкувалися з ним на подвір'ї, пили каву, чай, потім я зайшла в будинок та
почала готувати вечерю. Діти бавилися в залі. Ще один звичайний родинний
день, який мав би закінчитися без пригод. Але ж ні. Ігор привіз Вові коньяк.
Вже майже дванадцята година ночі, Тімур з Миколою сплять в залі, я лежу на
ліжку в спальні на другому поверсі, за вікнами на подвір'ї гучно грає ця вже
ненависна лірична музика вперемішку з Омаром Хайямом у виконанні Юдіна...
Почалося, - подумала я. Чим закінчиться цього разу?
Я почула як він піднімається сходами на другий поверх. Невже закінчилося?
Невже не до ранку і не до завтрашнього вечора? Дякую, Боже!
Як я помилилася! Він зайшов до мене у спальню, ввімкнув світло та схопивши
мій телефон вийшов з ним з кімнати й зачинився в туалеті. Я встала з ліжка,
підійшла до санвузла, спробувала відчинити двері, але не змогла.
- Що трапилося? Навіщо ти забрав мій телефон?
- Ти була онлайн у фейсбуці.
- Я не була онлайн, це так іноді буває, що людина вийшла з додатку, а
світиться ніби вона ще в он-лайні.
Вова вийшов з туалету та протягнув мені мій телефон.
- Введи пароль.
- Ні, не буду, вже давно пора спати.
- Я сказав розблокуй телефон! - почав кричати він.
- Я сказала, що не буду.
- Я його розіб'ю.
- Тільки спробуй.
Вова жбурнув мій телефон на підлогу та пішов вниз. Я підняла апарат з підлоги
та пішла в бокову кімнату де стояв кутовий диван та комод з дзеркалом, сила на
підлогу біля дивану та написала Марусі повідомлення на Вайбер.
- Марфа, я більше не витримую.
- Знов? Де діти?
- З нами.
- Ох, Надю...
Я почула його кроки і ледь встигла видалити переписку з Марфою, як він
вихопив у мене телефон з рук і знов зачинився з ним в туалеті. Через пів години
він вийшов, зайшов до мене в кімнату та жбурнув телефон на ліжко. Я взяла
телефон, відкрила галерею та побачила, що він видалив всі фотографії, які ми
робили під час наших щасливих моментів. Все. Нарешті все закінчилося, -
подумала я. Завтра ми з дітьми спокійно поїдемо звідси і більше він мене не
буде тримати. Нарешті він мене відпустив…
Все це говорив мій мозок. Серце ж казало зовсім інше. Як він міг видалити всі
знімки, на яких ми такі щасливі? Як для нього виявилося все просто, отак от
легко взяти і натиснувши кнопку “видалити” ті фотографії, які ми планували
роздрукувати на шпалерах, якими мали обклеїти мою спальню. В цю ніч я не
спала зовсім.
Коли діти прокинулися, я приготувала їм сніданок та нагодувала їх. Свій
телефон я лишила заряджатися в спальні, діти свої гаджети лишили поруч з