11. Поїздка до РАЦСу

Зранку Маруся поїхала на роботу, а Вова зателефонував своїй мамі з приводу
судового рішення про його розлучення з колишньою дружиною. Ольга
Володимирівна відповіла, що у неї цього документу немає.
- Так, збирайся, їдемо до РАЦСу, - радісно сказав Вова.
- Навіщо, якщо у тебе немає потрібного документу?
- Спитаємо, може без цього папірця можна одружитися.
- Не можна, читай закон.
- Збирайся.
Ми в радісному настрої вдяглися, сіли в машину та поїхали до Центрального
РАЦСу. Я сказала, що заходити в приміщення не буду та почекаю в машині.
Вова пішов сам. Він повернувся трошки у зіпсованому настрої, але рішуче
налаштованим отримати в суді це рішення, без якого ми не могли зареєструвати
наш шлюб.
- Їдемо до суду, зараз заберемо той папірець і повернемося сюди, - сказав
він.
- Зараз ми його не заберемо. В якому році відбулося розлучення?
- У 2012.
- Це рішення потрібно знайти в архіві, тому зараз ти подаси спочатку заяву
на його видачу, потім вони його знайдуть, потім завірять і лише тоді ти
зможеш його отримати.
- Їдемо!
Ми поїхали в напрямку Апеляційного суду Харківської області, в приміщенні
якого знаходився з правого боку Червонозаводський суд міста Харкова, де ми
мали би отримати судове рішення про розлучення Вови з колишньою
дружиною. Недалеко від суду знаходився магазин та кафе моєї подруги —
Вовиної куми Олі.
- Давай заїдемо до куми, повідомимо її про наше майбутнє одруження, -
запропонував Вова.
- Давай спочатку заїдемо до суду, подаси заяву, - відповіла я.
- Ми встигнемо ще в той суд, а у куми візьмемо винце, щоб відсвяткувати
цю подію.
- Ах, ось воно що? Ти вигадав поїздку у РАЦС і до суду з метою, щоб

заїхати до куми, взяти винце та відсвяткувати це? Молодець, -
розчаровано сказала я.
- Ні, ти не так зрозуміла. Я насправді хочу поділитися з кумою цією
радістю, адже ж це вона нас познайомила.
- Я не хочу сьогодні до неї заїжджати, - сказала я, розуміючи, що цього разу
або виграю цю битву за нього, такого як я його знаю, коли він добрий,
дбайливий, ніжний, або ж знов дозволю злим силам отримати перемогу та
зруйнувати наші стосунки.
Вова проїхав суд і попрямував до кафе своєї куми.
- Зупини машину, я не піду сьогодні туди, - сказала я.
- Та ми ненадовго.
- Я сказала ні.
Вова зупинився біля кафе, до якого він так бажав потрапити, я вийшла з автівки
та направилася пішки у зворотному напрямку. Він зайшов в магазин. Я йшла в
нікуди. Аби швидше від нього. Так цинічно скористатися моїми почуттями
заради того, щоб в черговий раз вигадати підставу для вживання алкоголю... Я
мушу розірвати ці стосунки, і чим швидше — тим краще для всіх.
Я йшла одна посеред одного зі жвавих проспектів міста, не помічаючи людей,
не звертаючи уваги на автомобілі, які проносилися цим проспектом, не
помічаючи будинків, повз які проходила. Я бігла від себе, від тієї себе, яка так
сильно хотіла звичайного жіночого щастя. Я намагалася вбити собі в голову
думки про те, що бути звичайною дружиною та жити разом зі своїми дітьми та
коханим чоловіком — ця доля не для мене. Я переконувала себе, що сама Доля
штовхає мене до прийняття рішення спрямувати всі мої зусилля лише на
кар'єру, щоб дбати лише про своїх дітей і забути про власні бажання бути
просто жінкою.
Але в глибині душі мені дуже хотілося, щоб мій коханий наздогнав мене, взяв за
руку і повів до нашого з ним гніздечка, з якого ми ніколи нікуди не виходили б,
в якому би щасливо росли наші діти.
Божевільна. Як можна про таке мріяти поруч з чоловіком, який має залежність?
- Надю! - почула я позаду знайомий голос.
Я обернулася, та побачила Лару, яка працювала у Олі кухарем.
- Стій же ж ти! - кричала Лара.
Я зупинилася. Мені було зрозуміло, що це Вова попросив її наздогнати мене, і
у мене з’явилося бажання бігти від неї, щоб не піддатися на цей спритний
прийом і не повернутися до нього. Але ж Лара тут ні до чого, чому я маю бігти
від неї?
- Ото ти змусила мене бігти! - сказала Лара, підійшовши до мене.
- Лар, я більше так не можу, - розревілася я.
- Тихо, тихо, не плач, - заспокоювала вона мене.
- Він мене знищує, я безсила...
- Що між вами трапилося?
- Ми їздили до РАЦСу, потім мали поїхати до суду подати заяву на видачу
судового рішення про його розлучення, все тільки налагодилося, і він
знов вирішив відсвяткувати...

- Ну, чого ти, дурненька. Бачиш, ви вже робите кроки до того, щоб
одружитися...
- Ні, він це вигадав для того, щоб виїхати з дому та купити алкоголь, щоб
щось там відсвяткувати.
- Ну так скажи йому, що ви не будете пити. Він забіг на кухню та почав
мене вмовляти, щоб я тебе наздогнала. Він так просив, якби ти бачила, то
так не говорила би. Ходімо, зараз помиритеся.
- Я не можу вже, настільки зневірена, що кожної миті боюся, що він
зірветься...
- Не зірветься, ви впораєтеся разом, ходімо.
Лара взяла мене за руку і ми попрямували до магазину Олі.
- Привела? - радісно спитав Вова Лару, коли побачив нас в магазині.
- Ледь наздогнала, - відповіла йому Лариса, посміхаючись.
- Дурненька моя, я не буду пити, поїхали до суду, - сказав мені Вова.
- Ви мені не сваріться! - пожурила нас Лариса, коли ми виходили з
магазину.
Ми приїхали до суду, зайшли в канцелярію, Вова написав та подав заяву про
видачу судового рішення і ми поїхали додому. Так я виборола свого коханого у
темних сил ще на кілька днів, під час яких ми встигли поїхати на ринок і купити
ще вісімнадцять маленьких гусок.
Я запропонувала Вові скопати город, щоб посадити там овочі. Він обіцяв це
зробити, але затягував з втіленням своєї обіцянки в реальність. Ми їздили в
гості до його батьків. Вовина мама похвалилася власною розсадою помідорів,
які вирощувала на підвіконні.
- Дивись, Надю, які у мене помідори будуть, - сказала вона, показуючи мені
коробочки з розсадою.
- Гарні, а я Вові запропонувала теж город посадити.
- І що він? - спитав його тато.
- А він поки ще не скопав землю під город, - відповіла я.
- А ти що? - продовжував Ігор Володимирович.
- Так у мене ж рука ще не зовсім функціонує, я ще не можу копати, -
відповіла я з посмішкою.
- Я не про це. Ти сказала йому, щоб зробив, то мусить зробити. А якщо не
зробить, то ти мені скажи, я йому одне місце наб'ю, - сміявся Вовин тато.
- Та викопаю я, - виправдовувався Вова.
- Ну тоді ось, беріть цю розсаду, - сказала Ольга Володимирівна,
протягуючи нам з Вовою коробочки з паростками томатів.
Ми знов забрали моїх синів до нас в Рай-Оленівку. Всі разом ми доглядали за
нашими маленькими гусками, яких вдень вигулювали в саду, а на ніч заносили
в коробці до будинку. Діти ходили гуляти з Чітою в ліс.
Вова діставав свій пістолет і ми всі стріляли по мішенях. Іноді він давав дітям
постріляти з автомату і знову таки був здивований, що вони вміють і з цією
зброєю поводитися.
Ми їздили на озеро, за молоком, за медом, грали в шахи, дивилися серіали, різні
телевізійні передачі, смажили на мангалі м'ясо. Ми просто жили.