8. Операція і зриви.

Пройшло десять днів з моменту ДТП. Рука все ще боліла, але мені так не
хотілося робити рентген. Я до останнього сподівалася, що обійдуся без
операції. Вова наполіг на необхідності поїхати в лікарню. Коли мені винесли
знімок, я побачила, що зміщення стало значно більшим, ніж було в перший
день. Я подзвонила лікарю Харківського військового шпиталю, контакти якого
мені дала Аня з чату ветеранок, і домовилася з ним про зустріч.
Ми з Вовою приїхали у шпиталь. Лікар оглянув знімки.
- Вам необхідна операція, - промовив він серйозним тоном.
- Що для цього потрібно? - спитала я.
- Ми замовимо титанову пластину, наркоз, палату. Чому одразу не
приїхали? Тепер буде складніше.
- Мені сказав інший лікар, що потрібно почекати десять днів, якщо почне
зростатися, то можна обійтися без операції.
- Дурниці сказав. Перелом знаходиться в такому місці, що без пластини не
зростеться правильно.
- А якщо зафіксувати в гіпс? - спитав Вова.
- Не допоможе. Якби нижче, то можна було б, а тут грудні м'язи тягнуть в
один бік, а спинні — в інший, кістка буде постійно зміщуватися, і якщо і
зростеться, то рука не буде повністю підніматися.
- Скільки коштує така операція? - спитала я.
- Пластина тисяч десять і тисяч п'ять операція з аналізами, наркозом та
палатою.
- А можна місцевий наркоз? - спитала я.
- Ні, Вам буде дуже боляче.
- Я витримаю.
- Ні, а раптом Ви поворушитеся від болю, тоді вся наша робота піде в
нікуди.
Ми домовилися, що через два дні я оформлюся у шпиталь, а операцію
проведуть на третій.

Повернувшись додому, Вова дістав з шафи долари.
- Не хвилюйся, гроші є. Ні у кого нічого не проси.
- Ти будеш зі мною в лікарні?
- Так, завжди.
За ці два дні я отримала велику кількість дзвінків та повідомлень з
пропозицією допомоги, також деякі друзі та знайомі перерахували мені на
банківську картку гроші загальною сумою близько шести тисяч. Знайомий лікар
Олександр Золотарьов, дізнавшись про мій моторошний страх, викликаний
необхідністю робити загальний наркоз, запропонував альтернативу —
провідниковий, та сказав, що може бути присутнім в операційній для контролю
мого стану.
В призначений день Вова привіз мене у шпиталь. Мені надали місце в
двомісній палаті, в якій сусідкою була мати начмеда шпиталю. Це була мила
жіночка років семидесяти, з якою ми швидко потоваришували. Лікарі
заборонили Вові лишатися зі мною на ніч і він поїхав додому.
- Коханий, я дуже прошу тебе, не балуйся там без мене.
- Ми будемо з тобою постійно на відеозв'язку, - посміхаючись відповів
Вова, коли ми з ним прощалися.
- Операція на десяту годину ранку, я дуже хочу тебе побачити перед тим, як
мене заберуть. Я дуже боюся, що не вийду з наркозу.
- Все буде добре, я приїду о восьмій.
Як і домовлялися, ми постійно спілкувалися через відеозв'язок у Вайбері. Мене
накололи знеболюючими і я о десятій годині вечора заснула. З цього і почалося.
Він лишився сам. Що саме Вова робив тієї ночі, я не знаю, але моє серце з
самого ранку було не на місці. Своє хвилювання я списувала на страх перед
операцією. Вови не було ані о восьмій годині ранку, ані о десятій. Навіть
Маруся приїхала підтримати мене. Я не телефонувала йому, очікуючи
щосекунди на його появу. В операційну я поїхала так і не побачивши коханого.
Анестезіолог пожалів мене і вирішив таки ввести провідниковий наркоз замість
загального. Ми довго мучилися поки наркоз почне правильно діяти і я вирішила
трошки пришвидшити початок операції, сказавши лікарю неправду стосовно
своїх відчуттів оніміння руки. Операція розпочалася. О, мамочко, як же це
боляче! Твої м'язи розрізають і потім розтягують їх в різні сторони, щоб
дістатися тієї кістки, яку потрібно зібрати, вирівняти та прикрутити шурупами
до неї ту пластину. За той час поки ми чекали, що перелом зростеться, ті уламки
кістки, які відкололися та розлетілися в різні сторони, поприростали до
основної кістки та були вже обтягнуті м'язами, і їх довелося відшкрябувати з
кості та витягати з м'язів. Це не лише зайняло додатково дві години часу, а ще й
спричиняло шалений біль. Апарат тиску видавав занадто високі показники.
- Тобі боляче? - спитав мене тихо лікар-анестезіолог.
- Ні.
- Чому ж тоді так страждаєш?
- Ну зовсім трішечки.
- Я бачу, як трішечки, - прошепотів він мені на вухо, щоб не відволікати
хірургів від їх справи.

- Тільки нікому не кажіть, я витримаю.
- Якщо буде потрібно, скажи, я вдягну тобі маску з загальним наркозом.
- Лише після моєї смерті, - пожартувала я.
Лікарі складали мої відшкрябані уламки кісток докупи на місце перелому.
- А куди ви діваєте мої відшкрябані кістки? - спитала я у них.
- А нащо це тобі? - відповів один з хірургів-травматологів.
- Якщо вони вам не потрібні, то можна я їх собі заберу? - продовжувала я
розмову.
- І що ти будеш з ними робити? - відповів той же лікар.
- Борщ зварить, - пожартував інший.
- Так, Надю, якщо будеш нас так смішити, то руку не починимо, - сказав
третій хірург.
Чотири години операційного втручання закінчувалися вкручуванням шурупів у
мою кістку. Кожен з них я відчувала навіть за їх відмінністю один від одного за
розмірами, про що повідомляла лікарям.
- Ні, у нас такого ще не було, щоб на операційному столі нам пацієнт
розповідав про кожен наш рух.
- А як ви хотіли? Я все про вас знаю, все бачу, незважаючи на те, що ви
відгородилися від мене цією ширмочкою, - жартувала я.
- То треба кіно зняти про цю операцію, - жартували у відповідь хірурги.
- А зробить мені фото на операційному столі, - сказала я.
- Надю, припиняй, - сміялася медична сестра.
- Я зроблю, сказав анестезіолог, - фотографуючи мене на свій телефон.
Рану зшили медичними нитками та закріпили додатково металевими скобами.
Я стала термінатором. Мене привезли на каталці в палату, де на мене чекала
сусідка і Маруся.
- Ну як ти? - спитала Марфа.
- Нормально. А де Вова?
- Він приїхав десь об одинадцятій, потім поїхав по справах, сказав, щоб я
набрала коли тебе привезуть в палату.
- Це Ваш чоловік приходив у палату? - спитала сусідка.
- Так, це її чоловік, - відповіла бабусі Маруся.
- Такий гарний, на мого покійного чоловіка схожий, такий же високий,
красивий, а очі які. І Ви така маленька, тендітна дівчинка. Ви з ним
нагадуєте нас у молоді роки. Бережіть один одного. Ви така красива пара.
- Дякую, - відповіла я.
Я взяла свій телефон і набрала Вову.
- Коханий, я вже все, з пластиною.
- Ти вже в палаті?
- Так. А ти де?
- Скоро буду.
Вова приїхав хвилин через двадцять, привіз багато горішків, ізюм, варення з
обліпихи, малини, воду, йогурти, банани та багато іншого. Я була безмежно
рада його бачити, відчувати його тепло, його запах, але... В його очах я
побачила ознаки безсонної ночі з домішками слідів вживання алкоголю. Мої