Розділ 1. Роздуми

Надворі осінь 1943 року.

Я на війні вже чотири роки — від початку Другої світової війни й кампанії в Польщі. Минуло лише чотири роки, а відчуття таке, ніби минула ціла вічність.

З часом приходить усвідомлення цієї війни. Воно приходить разом із досвідом. Але до цього досвіду доживають не всі.

Саме цим відрізняються молоді солдати від старих, досвідчених.

Для молодого солдата головне — виграти битву, захистити населений пункт, утримати або здати місто. Молодий, недосвідчений солдат думає про війну лише з позиції своєї держави.

А досвідчений солдат думає лише зі своєї позиції.

Йому байдуже, чи вдасться виграти битву, чи вдасться відстояти населений пункт, чи буде завдано ворогові поразки на певній ділянці фронту.

Досвідчений солдат зосереджений лише на одному — залишитися живим. Вести боротьбу щодня — з ворогом, зі смертю. Просто виживати.

Перший рік я був таким самим недосвідченим солдатом. Я думав про війну лише в масштабах своєї держави, в масштабах Третього Рейху. Про те, як буде краще для них.

Кампанія в Польщі 1939 року стала ейфорією для кожного солдата й для всієї нашої країни. Усе відбувалося надзвичайно швидко й легко. Ми стрімко захопили майже всю Європу. Спочатку Польща, потім Бельгія, Голландія, Франція.

Ми досягли великого успіху й, здавалося, взяли реванш за Першу світову війну, яку програли і після якої нас змусили підписати принизливий мир. Саме на цій хвилі люди, що сиділи в Берліні, змогли посісти свої місця.

Після Першої світової війни країну охопили бідність і приниження. Багато людей були розчаровані, і в повітрі панував дух реваншизму. Усі прагнули відплати, прагнули дати по заслугах нашим ворогам.

І певний час здавалося, що ми цього досягли, розгромивши Францію.

Але історія циклічна. Кожна імперія, що захоплювала дедалі більше територій, жила лише однією метою — постійною війною. Захоплювати нові землі, нові держави, нові народи. І утримувати їх під контролем.

Та жодна імперія не була вічною. Усі вони зникли в історії. Римська імперія. Монгольська імперія. Російська імперія. Османська імперія.

Тепер Адольф Гітлер хоче створити нову імперію — Третій Рейх, який нібито має правити тисячу років. І, здається, заради його мрій, народжених у хворій уяві, Німеччина повинна воювати без кінця — поки війна не поглине нашу державу й нашу націю. Війна до останнього німця.

З тією інтенсивністю, з якою ми ведемо бойові дії, цей Третій Рейх не проіснує й п’ятдесяти років.

Ми не змогли переломити хід подій на Східному фронті. І кожен адекватний солдат, який мав бодай елементарну освіту, розумів: коли війна заходить у глухий кут і перетворюється на війну на виснаження, її виграють не герої і не сміливці. Її виграє математика.

Війну на виснаження перемагає той, у кого більше ресурсів, більше території, більше людей.

Порівняно з Радянським Союзом, щойно у 1942 році війна стала війною на виснаження, кожному розумному солдатові стало зрозуміло — це кінець. Кінець усьому. Ми програємо.

Але ті, хто сидить у Берліні, ведуть свою гру.

Ті люди, які керували нашою державою й нашим народом, ніби жили в паралельній реальності. Вони були переконані, що ми здатні виграти цю війну, що можемо воювати з усіма — з англійцями, французами, навіть з американцями — і перемогти.

На думку спадає лише одне: або вони сліпі, або безумні.

Але саме через цих людей і їхні ідеї ми зараз тут. Є ще мотивовані частини, є дивізії, що щиро воюють за Третій Рейх і вірять у його велич. У моєму батальйоні таких немає. Тут кожен хоче лише одного — щоб усе це нарешті закінчилося.

За чотири роки війни було три моменти, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

Перший стався восени 1939-го, під Варшавою. Ми зайшли до якогось села — я вже не пам’ятаю його назви. До нас вийшла жінка й винесла хліб. Просто хліб. Їй було байдуже, хто ми — поляки чи німці. Ми були змучені й голодні. Ми взяли хліб і їли просто біля її хати.

Офіцерові здалося, що вона єврейка. Лише здалося. Він прийняв рішення сам — став і суддею, і прокурором, і катом. Поки ми мовчки їли, він зайшов до будинку. За хвилину пролунали постріли.

Ми чули їх. І кожен продовжував їсти. Ніхто нічого не сказав. Але всі все зрозуміли.

Чи була вона єврейкою — вже не мало значення. Вона простягнула нам руку. А ми не простягнули їй своєї.

На війні немає романтики. Немає жалю. Немає нічого світлого.

Другий момент стався в Україні, літом 1941 році, коли радянські війська відступали вглиб країни. Ми зайшли на територію в’язниці у Львові. Там були гори тіл — розстріляних ув’язнених. Перед відступом радянська влада знищила їх.

Я запитав офіцера:

• Це були євреї?
• Ні, — відповів він.
• Тоді чому їх розстріляли?
• Щоб не морочитися. Вони швидко відступали. Зайвий тягар їм був не потрібен.

Я довго думав про це. Якщо влада здатна знищити власних ув’язнених лише тому, що не хоче їх евакуйовувати, значить, людське життя для неї нічого не варте.

Ті люди могли працювати на заводах, у таборах, могли навіть воювати. Але їх просто знищили й пішли далі.

Пізніше ми зайшли ще до однієї в’язниці — там було те саме.

Тоді я вперше поставив собі запитання: якщо одні знищують ворогів за ідеологією, а інші — своїх же людей через байдужість, то чи є між ними різниця?

Хто гірший? Той, хто вбиває з ненависті? Чи той, хто вбиває з холодного розрахунку?

Я дійшов лише одного висновку: ідеології можуть бути різними, але коли вони ставлять себе вище за людське життя, вони однаково ведуть до пекла.

Третій момент, який глибоко закарбувався в моїй пам’яті, стався під Житомиром.

Ми підбили радянський танк. Він палав. Усередині горіли люди.

І раптом із люка вибрався танкіст. Він теж палав. Його одяг був у вогні, шкіра чорніла, але він почав стріляти в наш бік. Кричав — і стріляв. Недовго.