Розділ 16. Джерело-примара 

День 14 після аварії. 

Ранок почався з хрускоту сухого піску під ногами і відчуття, що острів знову щось приховує. Емма поставила казанок на вогонь, Омар розклав бинти сушитися на натягнутій мотузці, а Трой з Еліасом уже збиралися в бухту покинутого табору. 

— Сьогодні дивимось не очима, — сказав Трой, закидаючи за плечі рюкзак. — Сьогодні дивимось годинником. 

— І вимірюємо не тільки хвилю, а й тінь, — кивнув Еліас, забираючи з піску плаский уламок із учорашніми насічками. 

Емма подала їм дві порожні пляшки й шмат прозорого пластику, розрівняного, як лоток. 
— Якщо твоє “примарне” джерело справді з’являється й зникає — ловіть усе, що встигнете. Але не ризикуйте більше, ніж треба. 

Трой усміхнувся куточком губ. 
— Ти вже звучиш, як ми двоє разом узяті. 

Бухта зустріла їх прохолодою тіні. Старий табір — розпатраний, але вперто впізнаваний: каркас, обвуглене вогнище, рвані шматки брезенту. Там, де вчора вони розчистили заглиблення, пісок посвітлів, а на краях кам’яної облямівки засівся тонкий білястий наліт. 

— Пам’ятаєш точки? — спитав Трой. 

— Ось, — Еліас поставив поряд із заглибленням палицю й вкопав її в пісок так, щоб тінь падала на позначку “0”. — Якщо щось і прийде — зафіксуємо не тільки факт, а й час. 

Час потік неквапливо. Вітер гладив верхівки пальм. Морська лінія на горизонті була рівною, як під лінійку. 

На сьомій позначці тінь сіпнулася — небо ніби зітхнуло — і пісок на дні заглиблення потемнів. Спершу це виглядало, як просте зволоження. А потім під тонким шаром піску бризнуло, ледь-ледь, як сльоза через край. 

— Пішло, — прошепотів Еліас. 

Вони швидко розстелили прозорий пластик на дні, притисли краї камінцями. Вода назбирувалася дивно: не зверху, не з боків — із середини, через піщану тканину, тонкими непомітними доріжками. За хвилину в лотку набігла калюжка. За три — тонкий шар. За десять — можна було переливати. 

— Це не просто дощова водв, — сказав Трой, заливаючи в першу пляшку. — Вона піднімається знизу. 

Еліас поглянув на палицю з мітками. 
— Час — 11:17 за нашим “сонячним” годинником. Учора в цю годину ми мали стабільний відплив, а не підйом ґрунтової вологи. Відмічаю: вікно відкрилося при невідповідності до припливу. 

Вода наповнила другу пляшку. На п’ятнадцятій хвилині потік ослаб. На дев’ятнадцятій — завмер зовсім. І ще за дві хвилини ледь відчутний вологість зникла, ніби її витерли. 

— Дев’ятнадцять хвилин, — підсумував Еліас. — Дурнувато мало для “джерела”, але забагато, аби назвати це випадковістю. 

Трой підняв лоток, витрусив останні краплі в пляшку. 
— Джерело-примара. Приходить за своїм розкладом, іде так само. 

Він обійшов кам’яну облямівку, присів, провів пальцем по внутрішній стінці. Білястий слід, немов камінь пив воду місяцями. 

— Слухай, — Еліас торкнув його ліктем. — Бачиш? 

На краю однієї з плит хтось колись процарапав тонким металем знаки: Δt = 00:42 і три короткі вертикальні риски поруч. Біля них — ледь помітне “L-2”. 

— Різниця часу? — Трой стиснув щелепу. — Локальне відхилення, другий острів? 

— Або другий пункт спостережень, — задумався Еліас. — Але якщо це не випадкові подряпини… Значить, вони теж фіксували “вікно”. І в них теж не сходились цифри. 

Позаду зрушив вітер, тоненько дзвякнуло щось під піском. Трой відкинув долонею верхній шар і витягнув із-поміж корінців тонку металеву стрічку із трьома пробитими отворами — імпровізований вішак чи шкала. На краю — ще один знак: O.U. 

— Observation Unit, — прошепотів Еліас. — Тут справді були спостерігачі, а не туристи. 

— І вони або пішли, або їх забрало море, — сухо відповів Трой. — Візьмемо стрічку й мітки. Повернемось завтра в цей самий “на наш погляд” час. Якщо примара прийде знову — ми вже матимемо шаблон. 

Вони відмітили на уламку новий рядок: “День 14. Вікно 11:17–11:36. Δт не збігається з припливом.” І рушили назад. 

На першому острові в цей самий час писалося інше “вікно”. 

Сью сиділа під крилом і переписувала в чисті рядки свій учорашній список смертей. Вона знала, що робить небезпечне — тримати правду в місці, де правду тепер вважають зрадою. Але саме тому й мусила. 

— Що там? — голос за спиною змусив її стиснути блокнот. 

Кейден стояв тінню, а поряд — Раян із двома хлопцями. На обличчі Раяна були свіжі подряпини: розвідка вздовж берега закінчилася невдало — корали ріжуть кожного, хто думає, що море щадитиме дурість. 

— Нотатки по припливу, — рівно сказала Сью. — Щоб ми не лізли на рифи тоді, коли вода тебе змиє, а не пустить. 

Раян хмикнув: 
— Вона записує, як нас змило. 

Кейден зробив крок ближче. 
— Мені потрібен доступ до всіх записів. Наш табір має знати одне й те саме. 

Сью підняла погляд. 
— Наш табір має знати правду. Але досвід показує, що правду тут переписують під промову. 

Кут його рота сіпнувся — чи то усмішка, чи то злість. 
— Я повторю ще раз. Покажи записи. 

Вона встигла. У момент, коли Раян відвернувся на шум у бік пляжу, Сью запхнула тонкий зошит у кишеню між двома шарами ізоляції під панеллю, зафіксувавши його знайденим дротом. У руках залишила тільки “чистовик” з припливами. Теоретично — не брехня. 

— Ось, — подала “потрібне”. — Хочеш — вчи. 

Кейден полистав, ніби шукаючи між рядків те, чого там не має бути. 

— Сьогодні ввечері збираю всіх, — сказав він хриплувато. — Поговоримо про воду. Я впевнений що там, — він кивнув у бік другого острова, — її занадто багато для чотирьох. А нам не вистачає. Я не планую дозволити комусь там жити за рахунок нашої смерті. 

Сью притиснула язика до піднебіння, аби не сказати вголос: “Нам не вистачає не через море”. Вона лише зробила нову мітку в голові: “рейд” тепер не просто чутка. 

— І ще, — додав Кейден, киваючи на подряпані руки Раяна. — Наші хлопці повернулись із розвідки з порізами, бо хтось “забув” сказати, що рифи — не басейн. На майбутнє, Сью, менше писати заднім числом, більше — попереджати.