Розділ 15. Сліди минулих і втрати теперішніх 

 День 13 після аварії. 

Ранок на другому острові почався з конкретики. 

Трой стояв біля вогнища й дивився на трьох людей перед собою: 

Емма, загорнута в свою ковдру, але вже з робочим поглядом. 
Омар, із темними колами під очима, рука стиснута на маленькому пакунку аптечки. 
Еліас, ще блідий після переправи, але з ясним поглядом, і уважним обличчям. 

— Добре, — сказав Трой. — Тепер нас четверо. Значить, офіційно: це табір, а не тимчасове місце. І тут є правила. 

Він говорив просто, без пафосу, дивлячись кожному в очі. 

— Перше. Вода. 
Той, хто ближче до пляшок, не стає багатшим за інших. Ніхто не має “секретного резерву” від своїх. Якщо я колись сховаю воду — ви маєте повне право мене зупинити. 

Емма кивнула без посмішки. Омар тихо видихнув. Еліас коротко позначив це в голові як пункт №1: немає другого Кейдена. 

— Друге. Джерело, — продовжив Трой. — До нього ходимо обережно. Не ліземо ногами, не миємо там руки, не виливаємо нічого назад. Будь-хто, хто порушить це правило, грає з життям усіх. 

— Погоджуюсь, — вставив Омар. — І додаю: руки після моря, після землі — хоч трохи протерти, не чіпати відкриті рани брудними руками. Ніякої сирої води з калюж. Це не примха, це прямий шлях до могили. 

— Третє. Їжа, — сказав Трой. — Пастки, сушарка, все — спільне. Хочеш їсти — працюєш. Не можеш працювати — допомагаєш як можеш. Ніхто не забирає в слабшого. 

— Четверте. Інформація, — додав Еліас сам. — Я веду записи. Але доступ до них є в усіх. Ніяких прихованих журналів, крім тих, які ми всі розуміємо. 

— П’яте. Медичне, — підняв руку Омар. — Якщо хтось пораниться або відчує симптоми — говорить одразу. Ніякого “саме мине”. Без цього ми знову когось втратимо, як втратили Ніка. 

Настала коротка тиша. Ім’я лягло між ними, як нагадування. 

— Приймається, — сказав Трой. — Добре. Тепер план на сьогодні. Емма й Омар тримають табір: вода, пастки, гігієна, казанок, все по списку. Я й Еліас йдемо до старого табору. Перевіримо, чи можемо витиснути з нього ще щось. Якщо вони будували там базу, значить, щось їх тримало. 

— І шукаємо можливе друге джерело, — додав Еліас. — Або резервуар. 

— Саме так, — кивнув Трой. 

Дорога до покинутого табору вдень здавалася коротшою. 

Трой ішов упевнено, мачете прорізало гілки. Еліас ішов поруч, запам’ятовуючи орієнтири: вигнута пальма, камінь із білою прожилкою, вузький прохід між двома валунами. 

Бухта, де “ті, хто були до них”, лишили свої сліди, зустріла їх мовчанням. 

Скелети навісу. Обвуглене вогнище. Розірвані брезенти. Банки, трос, залізяччя, частину з якого Трой уже забрав. 

— Атмосфера шикарна, — сухо кинув Еліас. — Прямо місце, де хочеться ставити намет. 

— Дивись не на настрій, а на логіку, — відповів Трой. — Вони не могли будуватися тут просто так. Має бути причина. 

Вони почали ходити по колу системно. 

Еліас помічав: 

• нерівності в піску, 

• каміння, покладене не хаотично, 

• дивні, напівзасипані заглиблення. 

Біля одного з таких він присів. 

— Дивись, — сказав. 

Невелика яма, викладена по краю камінням. Засипана піском, але коли він прибрав верхній шар, під пальцями відчувся більш щільний, темний ґрунт. Легкий запах вологи. 

— Це не просто яма, — промовив повільно. — Це схоже на резервуар. Типу збір для дощової води. Або якесь слабке джерело, яке вони намагались втримати. 

Трой приєднався, провів пальцями по краю. 

— Каміння не могла так лягти випадков, — погодився. — І дивись. 

На дні, між піском і камінням, лишився тонкий білуватий наліт. 

— Мінеральний осад, — сказав Еліас. — Тут стояла вода. Довше, ніж просто після дощу. 

Обидва замовкли. 

— Значить, або тут було джерело, яке зникло, — підсумував Трой, — або вода приходить сюди за якоюсь “хвилею”, не тільки морською. 

— Або і те, і те, — додав Еліас. — Якщо припливи тут “аномальні”, як у записах, можливо, ґрунтова вода поводиться так само. 

Вони домовились: 

• трохи поглибити яму, 

• поставити туди імпровізовану ємність зі шматка пластику, 

• залишити й перевірити через день-два, чи з’явиться хоч трохи води без дощу. 

Далі, серед уламків, вони знайшли ще одне. 

Металеву рамку, зігнуту, але впізнавану. Не зовсім антена, не зовсім каркас. Поруч — шмат товстого пластику з обірваними літерами: 

“OBSERV… 
…TION UNIT” 

— Спостережний блок? — припустив Еліас. — Це вже не схоже на туристів. 

— Я так і думав, — відповів Трой. — Хтось тут щось вивчав. Воду, припливи, час, що завгодно. І щось пішло не так. 

Вони не почали вигадувати змови. Але факт чіплявся за факт: 

• резервуар, 

• осад, 

• уламки чогось “спостережного”, 

• клаптик запису про “phase shift” і “not natural”. 

— Ми це не встигнемо розгадати сьогодні, — сказав Трой. — Але ми можемо це використати. Якщо ця яма набере води самостійно — у нас буде точка “Б”. 

— І місце для спостережень, — кивнув Еліас. — Якщо цей острів поводиться як система, її можна хоча б частково описати. 

Вони повернулися до табору з конкретним планом: старий табір стає їхньою “лабораторією”. Не для теорій змови, а для реальних тестів. 

Поки на другому острові чотири людини будували систему, на першому острів знову їв своїх. 

Після втечі Омара, Еліаса й Марка в таборі лишилося п’ятнадцять. 

Кейден зібрав їх біля уламків, розказав свою версію: 

— Вони втекли, — заявив. — Кинули нас. Через їхню дурість Марк потонув. Це зрадники, не герої. 

Дехто слухав. Дехто просто дивився в пісок. Сью нічого не сказала. Жодного слова не записала при ньому.