Розділ 14. Переправа трьох 

День 12 після аварії. 

Еліас сидів у тіні уламка і втретє за ранок переглядав свої цифри. 

Список імен. Список пляшок. Список тих, кого вже нема: Ліам. Девон. Нік. Кожен мінус був не випадком, а формулою, в якій змінна “Кейден” важила занадто багато. 

Сью перечитувала свій блокнот. 
Поруч із нею дерева кидали тіні, а десь неподалік Раян сміявся з чийогось жарту. Контраст був гидким. 

— Я піду, — сказав Еліас нарешті. 

Сью підняла очі. 

— Куди? 

— До нього, — кивок у бік другого острова. — До Троя. До Емми. Там хоч є система, а не лотерея “виживеш, якщо подобаєшся лідеру”. 

Вона мовчала кілька секунд. 

— Ти ж розумієш, якщо я піду, ніхто не зафіксує те, що було тут, — додала тихо. — Потім він скаже свою версію. І все. 

— Я знаю, — відповів. — Тому й прийшов до тебе першим. 

— Хочеш, щоб я пішла з тобою? — спитала без іронії. 

— Хочу, щоб ти була жива, — просто сказав Еліас. — Там у тебе більше шансів. 

Сью подивилась на блокнот. 

На Ліама. На Девона. На Ніка. На всі “офіційно” та всі її “фактично”. 

Потім повернулася до нього. 

— А хтось повинен залишитись, щоб це все не зникло, — сказала. — Якщо всі, хто бачить, підуть, тут не залишиться жодного свідка. Тільки його голос. 

— Сью… — почав він. 

— Іди, — перебила. Усміхнулась криво. — Ти корисніший там. Я — корисніша тут. Якщо дістанешся — передай їм, що ми тут не всі з гнилими мізками. 

Він кивнув. 
Вони обійнялись швидко, по-дружньому. Без пафосу. Як люди, які вже не впевнені, що побачаться. 

Ніч опустилась важко, але не штормова. Океан дихав рівно. 

Еліас тихо зібрав усе, що вважав потрібним і не смертельно очевидним: 

• рюкзак, 

• дві порожні пляшки, 

• светр, 

• запасні штани, 

• кросівки, 

• згорнуту ковдру. 

Все влізло якось впритул, але влізло. Він перекинув рюкзак на плечі, ковдру прив’язав зверху. 

Трохи далі від літака, ближче до лінії прибою, лежав великий уламок — панель приблизно 3,5 на 3 метри, важкий, але плавучий. Удень здавалося, що він просто сміття. Вночі — шанс. 

Еліас підійшов і торкнувся металу. 

“Сам не витягну,” — тверезо оцінив. 
Метал тримався на воді, але дотягнути його й тримати курс одному — майже нереально. 

— Самому буде важко, — пролунав позаду тихий голос. 

Еліас різко обернувся. 

В темряві до нього підійшов Омар. За плечима в нього висів скромний пакунок. Всередині — бинти, перев’язочний матеріал, трохи таблеток, ножиці. Все, що залишалося живого від аптечки. 

— Ти?.. — почав Еліас. 

— Або я піду зараз, — сказав Омар. — Або стану ще однією частиною його виправдань. Я не для цього вчився. 

— І я, — додав третій голос. 

З пітьми з’явився Марк. Обличчя виснажене, але очі тверді. 

— Я не збираюся чекати, поки наступним “сам винен” буду я, — сказав він. — Втрьох цей монстр попливе краще. 

Вони подивилися один на одного — і все. Рішення було прийнято. 

Разом підсунули панель до самої води. Важкий метал скрипів, але піддавався. Прихований від табору уламками літака, він був їхнім останнім тихим козирем. 

Не встиг. 

— Гей! — крикнув із боку чийсь голос. — Що ви робите?! 

Раян. Знову він. 

— Швидше, — прошепотів Еліас. 

Вони виштовхнули панель у воду, застрибнули — хто животом, хто колінами. Омар одразу потягнув рюкзаки ближче до центру, щоб не переважували край. 

— ЗУПИНІТЬСЯ! — уже горлав Раян. — КЕЙДЕН! ВОНИ ТІКАЮТЬ! 

Тиша табору розірвалась. 

Кейден піднявся миттєво. За ним — кілька силуетів. 

— Назад! — заревів він, кидаючись ближче до берега. — Ви вб’єте себе! Ви зраджуєте групу! 

Його голос летів над водою, але панель вже відірвалась від піску. 

— Гребіть, — сказав Омар, не озираючись. 

Еліас і Марк вхопилися за краї й почали відштовхуватись, як могли. Води було по коліна, по пояс, потім глибше. Хвилі хлюпали через край, але панель трималась. 

— Ви загинете! — кричав Кейден. — Поверніться — і поговоримо! 

— Ми вже наговорились! — крикнув Марк у відповідь, раз у житті дозволивши собі. 

Хтось кинув уламок, він вдарив по воді збоку, не діставши. 

Панель повільно попливла в темряву. Берег віддалявся. Крики ставали глухішими. 

Океан не був спокійним. 

Не шторм, ні. Але дрібна, зла хвиля била в борт, тягнула панель убік. Втрьох вони важили чимало, панель скрипіла, але тримала. 

— Раз… Раз… — відмірював Еліас, відштовхуючись руками. 
— Не зупиняємось, — бурмотів Омар. — Рівно, без паніки. 

Марк дихав важко, але працював. 

Хвиля накрила їх до грудей. Панель хитнулась. 

— Тримай центр! — крикнув Омар. 

Вони зсунулись до середини. Вода заливала коліна, рюкзаки, ковдру. Дві порожні пляшки билися одна об одну. 

Ще одна хвиля прийшла збоку. Панель різко підкинуло, Марк не встиг перехопитися. Пальці зісковзнули з мокрого металу. 

— Чорт! — вирвалося. 

Він злетів у воду. 

— Хапайся! — крикнув Еліас, тягнучись. 

Марк вчепився однією рукою за край, але наступний удар хвилі втопив його з головою. Панель від’їхала на півметра, руки розійшлися. 

— Марк! — крикнув Омар. 

У темряві було видно його голову на мить. Він спробував плисти до них, але хвилі зносили боком. Панель не могла різко розвернутися — ще трохи, і всі троє полетять слідом. 

— Якщо ми зараз підемо назад за ним — не дійде ніхто, — прохрипів Омар, стискаючи край панелі так, що побіліли пальці. В очах — біль, але не істерика. 

Еліас дивився, як Марка ковтає темрява. Як хвилі збивають його спроби. 
Кричати далі не було сенсу. Вони були занадто далекі й занадто слабкі.